Розділ 47. Ніколь

Щойно до мене повернулася здатність бачити, я роззирнулася та помітила, що ми знаходимося у цілком нормальному приміщенні, хай і оздобленому в дещо похмурому готичному стилі.

Це була велика кімната з високою стелею, гострими стрілчастими вікнами та темними порт’єрами. Стас стояв перед нами, і здавалося, його зовнішній вигляд зараз аж ніяк не відповідає загальній атмосфері цієї кімнати. Мабуть, тому, що й не мусив відповідати. Адже наскільки я встигла зрозуміти — це не його справжня зовнішність.

— Сідайте, — він махнув рукою і під коліна нам під’їхали крісла, у які ми, не очікуючи такого товчка, одразу ж незграбно впали.

Стас теж усівся в крісло навпроти нас, закинувши ногу на ногу.

— Хочете чогось випити? — з абсолютно недоречною в цій ситуації гостинністю спитав він.

— Хочемо почути відповіді, — насуплено промовила Ліззі.

Я згідно кивнула, похмуро дивлячись на нього. Все ж не привидилося мені тоді, при першій зустрічі зі Стасом, що його очі зблиснули зеленим.  Хто б міг подумати.

— Гаразд, як хочете, — він крутнув зап’ястком і в його руці матеріалізувався келих із темно-бурштиновою рідиною.

Такий самий я помітила в руках Макса. Цікаво. Схоже, він тут зовсім не в рабстві і не те, щоб сильно страждає.

— Що ж… Мабуть вам цікаво знати для чого мені потрібні люди.

Ми з Ліззі кивнули.

— Розумієте… Мій світ потребує допомоги. Ви ж знайомі з легендою?

— Чула, — невдоволено відповіла Ліззі, — знайти її важкувато, знаєш.

— Гм, — він насмішкувато всміхнувся, — і, мабуть, з неї ви зрозуміли, що розломи потрібні мені аби захопити своєю владою якомога більше світів?

— А це не так? — запитала з дрібкою іронії.

— Не зовсім, — він промовив це, замислено крутячи в руках келих. — Насправді мій світ задихається. І розломи — це єдина наша можливість дихати, якщо можна так сказати.

Ми з Ліззі обмінялися похмурими поглядами. Поки що мало було зрозуміло з його промови.

— Так а людей викрадати для чого? — я зовсім не могла вловити взаємозв'язку.

Стас важко зітхнув.

— Це буде дуже довга розповідь. Ви маєте вислухати її повністю, аби все зрозуміти. Може все ж вип’єте чогось? Не хвилюйтеся, труїти вас мені немає сенсу.

Завагавшись, я все ж кивнула:

— Мені склянку води, якщо можна.

Ліззі попросила про те ж. Я відчула, як в долоню мою впирається щось холодне, і опустивши погляд, побачила прозору склянку з водою. Дивуватися сил вже не було. Я загальмовано відпила води та очікувально глянула на Стаса.

— Кілька десятиліть тому мешканці мого виміру почали хворіти. Ми не одразу зрозуміли причину, проте коли справи стали гірші — ми почали ретельні дослідження. І виявили незвичний феномен: енергія нашого світу почала змінюватися. Вона ніби ущільнювалася, стаючи густою та в’язкою і ми більше не були здатні пропускати її через себе. Від цього страждала не тільки наша магія, а й тіла. Я довго не міг знайти вихід, але в процесі пошуків мені трапилися старі рукописи, в яких була описана подібна ситуація. Виявляється, це вже колись траплялося в нашому світі. І якимось чином, процес створення розломів до інших світів допоміг побороти це явище.  Самі розломи вже допомагали енергї стати дещо легшою, але найголовнішим інструментом були люди. З чистою, стабільною енергією, серйозними життєвими намірами та здатністю пожертвувати собою заради інших без жодних вагань. Саме так було написано у тому сувої. Проте за ті десять років, що я намагаюся вилікувати наш вимір методом залученням людей з інших світів, — тих, які здатні розрядити нашу енергію, зробивши її легшою та дозволити світові вільніше дихати — мені ніяк не вдається позбутися повністю цієї недуги. Чому вона взагалі повернулася, та як її позбутися остаточно — поки що невідомо.

— Чекай, але як саме мешканці інших світів це роблять? Адже, наприклад, у нашому світі — немає жодної магії, — Ліззі озвучила цілком слушне запитання.

— Магія, в звичному для вас розумінні, тут не потрібна. Важлива сама енергія істот, — пояснив Стас. — Макс, підійди, будь ласка, я їм покажу.

Макс без жодних вагань підвівся та підійшов, ставши біля крісла Стаса. Той торкнувся його ліктя, і навколо них обох заклубочилася зелена енергія.

— Дивіться уважніше.

Я вдивлялася в постать хлопця й очі мимоволі вловлювали як змінювалося сприйяття простору навколо. По контуру тіла Макса пробігали ніби світло-зелені хвильки напівпрозорої енергії. Але чим далі від нього тим вона ставала насиченішою, темнішою та справді немов густою як кисіль. Деякий час я спостерігала не відриваючи погляду, і помітила як світліший ореол, що розповсюджувався на початку лише на кілька сантиметрів від його тіла, почав розширюватися, набирати об’єму та ніби «фільтрувати» ту, темнішу частину.

— То вони для тебе щось типу «очищувачів повітря»? — з помітною долею сарказму запитала Ліззі.

Стас гмикнув.

— Якщо для твого сприйняття так буде легше, то хай будуть очищувачі, — його явно дещо забавляла ця ситуація.

— І що, тепер вони тут навічно застрягли у твоєму рабстві? — продовжувала насідати на нього Ліззі.