Розділ 46. Ніколь

Останнє, що я пам'ятала — різке смикання за ноги, і вода, яка починає проникати у рот. Я не очікувала такого різкого занурення, тож не встигла ані взяти до рота загубник, ані хоча б набрати повітря і міцно стиснути губи.

Вирватись з міцної хватки слизьких мацаків було неможливо. Я спробувала кілька разів, та чим більше смикала, тим більше сил втрачала, тому припинила спроби, з усіх сил намагаючись не захлинутися і не дозволити воді наповнити моє тіло собою.

Вже на краю свідомості я почула, як хтось смикнув мене за волосся, а тоді вставив до рота загубник. Мені водночас хотілося дихати і викашляти з себе воду, яка все ж встигла проникнути. Не знаю, яким чином я трималася за окрайок свідомості, але пам’ятала той момент, коли Ліззі обвила мене руками та ногами, вчепившись так міцно, що могла б позмагатися із тими мацаками.

Я відповіла слабким рухом, аби вона не хвилювалася і відчула, що я все ще жива і при тямі. А потім у голові закрутилося, і мене поглинула темрява.

До тями було приходити важко. Я то прокидалася, чуючи чиїсь приглушені голоси, то знову поринала у несвідомість. Не злічити, скільки разів це повторювалося, аж поки я нарешті чітко не почула чийсь громовий, гучний голос:

— А я попереджав, дівчинко. Сподіваюсь, знову приводити тебе до свідомості нам не потрібно буде.

Натовп мурашок пробіг моїм тілом не лише від самого цього звуку, а й від розуміння, що, найімовірніше, звертаються до мене. Адже я якраз опритомніла. Але про що було попередження? Коли? Я нічого такого не пам'ятаю.

З зусиллям відкривши очі, я побачила перед собою яскраво-смарагдове небо. До горла підступив клубок. Я вже колись бачила таке небо у своєму сні… Повернула голову праворуч: вугільно-чорна земля, кам'яні валуни, відсутність будь-якої рослинності.

— Е-е-м, — почула я дещо збентежений голос Ліззі. — Та, власне, не те щоб мені було страшно. Ти… дуже навіть нічого.

Я повернула голову в бік звуку. Ліззі сиділа в десятку кроків від мене, поруч з нею — якийсь хлопець приблизно нашого віку. Погляд її був повернутий до поки невидимого мені співрозмовника.

— Гм, гхм. Е-е, так. Дякую, — відповів він Ліззі тим самим гучним, пробираючим до мурашок голосом. А вона продовжила вести з ним бесіду так само повільно і з деяким ошелешенням. Я перевернулася на бік та, спершись на руки, відштовхнулася, прийнявши сидяче положення.

— А щоб тебе, дідько! Що за?.. — вирвалося в мене. Картинка перед очима від прийняття напіввертикального положення трохи пливла. Я прокліпалася. Потім ще раз і ще. А тоді ледве не вдавилася повітрям. Перед Ліззі та хлопцем, біля величезного валуна стояло величезне, масивне щось із закрученими міцними рогами, зеленим довгим волоссям та смарагдовими очима.

— Це що за?.. Матінко мила!

Я втупилася поглядом в істоту, намагаючись зрозуміти: це реальність, галюцинація чи післясмертні видіння.

— Вітаю, Ніколь, — прогудів він. — Радий нарешті зустрітися.

Подальші події та розмови відбувалися ніби без моєї участі. Я щось говорила, істота щось говорила, але все це відбувалося ніби в напів свідомому стані.

А коли істоту оповив зелений туман і з нього раптом з’явився Стас — мені здалося, що втрата свідомості ще не найгірший варіант перебігу подій. Проте з мого боку це було б боягузтвом і абсолютно нечесним по відношенню до Ліззі. Я перевела погляд на неї. Придивилася до хлопця, що сидів з нею поруч. Якщо добре вдивитися… Я схилила голову набік, роздивляючись його обличчя.

— Це… Макс?

Хлопець кивнув. Я спробувала встати, аби переконатися, що з Ліззі все добре. Та тіло, ослаблене і неслухняне, не втрималося навіть на колінах, і я боляче гепнулася об землю.

— Зі мною все добре, Ніколь, — швидко промовила Ліззі. — Не намагайся підвестися поки що. Я вже через це пройшла.

На це я лише кивнула та не без зусиль влаштувалася зручніше.

— Отже, хто мені пояснить, де ми у дідька знаходимося, і що відбувається? — якщо вже все, що я бачу, відбувається в реальності, то слід отримати хоча б якісь відповіді.

— Не те щоб у дідька… — замислено промовила істота-Стас. — Скоріше вже в Диявола. Морського. Радий знайомству, Шакс’алагха́рр. І це мій світ.

Шакс’ала… якось там стояв з чарівною посмішкою та хитрим прищуром, спостерігаючи за моєю реакцією.

— Ага, — кивнула я. — Морський Диявол. Добре. 

Я продовжувала кивати головою, ніби це могло допомогти мені усвідомити усе почуте та побачене. Присутні мовчали, даючи мені час. Схоже, Ліззі не була приголомшена аж настільки, як я, або вже встигла все переосмислити.

— Гаразд, — промовила я після паузи. — А тепер з подробицями: що це за світ? Навіщо ти викрадаєш людей? Чи всі вони живі? І як нам, на біса, повернутися додому?

— Бачу, люба Ніколь, ти остаточно отямилася. Журналістка за будь-яких обставин, — схвально гмикнув істота-Стас та, дещо сумно всміхнувшись, додав: — Що ж, ви отримаєте свої відповіді. Адже саме для цього я вас сюди й погукав.

Він клацнув пальцями, і навколо усіх нас заклубочився зелений туман, в ту ж мить позбавляючи орієнтації.

____

ВІД АВТОРКИ: