Розділ 45. Ліззі

— Стас?!

Чоловік видав криву посмішку, сунувши руки в кишені та вальяжно спершись об великий валун обабіч.

— В тому числі.

— Що це означає? «В тому числі»? — збентежено запитала я,  нервово озирнувшись на Макса.

Він сидів спокійний та незворушний і нічим не видавав свого занепокоєння при появі Стаса. Отже, вони знайомі, і він, найімовірніше, не відчуває в ньому небезпеки.

Я знову перевела погляд на чоловіка.

— Лише те, що це не єдине моє ім’я, — ліниво промовив він. — Але воно дуже пасує вашому світу.

— І яке ж твоє власне? — обережно запитала я.

— О-о-о, ти навряд чи його вимовиш, Ліззі, воно не таке… Простацьке. Можеш звертатися до мене Стас. Я вже до нього звик. Як, власне, і до цієї зовнішності. Зізнаюся, я навіть відчуваю деяку сентиментальність до цього аватара.

Насупившись, я дивилася на чоловіка, намагаючись розгадати його емоції, зрозуміти, чого варто від нього очікувати. Та він стояв незворушно та розслаблено, з нахабною, хитрою посмішкою та твердою впевненістю в погляді.

— То ця зовнішність теж не твоя? — чоловік кивнув, схвально смикнувши кутиком рота.

— Вкрав її у якогось бідолашного? — вороже запитала я. — А з ним самим що зробив?

— Який песимізм та зневіра в людях! — захоплено вигукнув він. — Невже ти, люба Ліззі, вважаєш мене за лиходія та негідника?

Він виглядав так, ніби мої слова дійсно вразили його глибоко в серце. Проте насмішкуваті вогники в його очах видавали, що чоловік насправді потішається з цієї ситуації, отримуючи задоволення від імпровізованої вистави.

Я продовжувала дивитися на нього, не відводячи вимогливого впертого погляду. Плювати. Навіть якщо він сто разів сам чорт. Я так втомилася за ці десять років, що більше не боюся й самого Диявола. Стас, чи хто він там насправді, театрально зітхнув та поблажливо промовив:

— Ні в кого я цю зовнішність не крав, не хвилюйся. Створив її сам. Тож я цілком реальна особа у вашому світі, просто з цим обличчям та ім’ям.

— А у твоєму світі, отже, маєш іншу зовнішність?

— Я маю їх дуже багато, люба Ліззі, — дещо знуджено промовив він. — Але всі вони мені чужі, придумані, для того, аби безпечно та непомітно інтегруватися до потрібних світів. Проте, власну, істинну зовнішність я маю, так.

Мій погляд із настороженого та ворожого перетворився на зацікавлений та очікувальний.

— Що? — щире здивування ковзнуло обличчям чоловіка. — Невже хочеш побачити?

— Може й хочу, — з викликом промовила я. — Волію завжди чітко знати з ким маю справу.

— Гм, — він оцінююче глянув на мене. — Впевнена, що витримаєш це видовище, дівчинко?

— Не хвилюйся за мене, неСтасе, — уїдливо промовила я. — Я набагато міцніша, ніж здаюся на перший погляд.

— Це я вже помітив, — невдоволено пробурмотів він, кинувши на мене погляд спідлоба.

А тоді промовив вже гучніше:

— Ну що ж, Ліззі, якщо ти справді готова… Я попередив. Будь-які претензії надсилати у письмовому вигляді.

Я дещо кровожерливо всміхнулася, реагуючи на його недолугий жарт. Та за мить вже втратила можливість контролювати власні реакції. Постать переді мною почала розмиватися, і по контуру його заклубочився яскраво-зелений туман, повністю закриваючи собою зовнішність чоловіка.

Кілька митей я уважно вдивлялася, боячись кліпнути, аби не пропустити чогось важливого. І за два удари серця туман нарешті розсіявся, і перед нами постала величезна, мов сама гора, істота з широким розворотом плечей, масивною грудною клітиною та виразними м'язами пресу.

На голові його були звивисті, товсті роги, які перепліталися між собою, створюючи подобу корони. Волосся його було яскравого салатового кольору: довге, густе і пишне, воно доходило чоловікові майже до колін. Він був оголений, лише невеличка хмарка зеленого туману прикривала його нижче пояса.

— Шакс’алагха́рр! Ти знову забув прикритися! — пирхнув Макс так, ніби... ця ситуація вже була для нього звичною.

Я з нерозумінням подивилася на нього, а тоді знову перевела погляд на істоту. Він стояв вже вбраний у вільні штани та розстібнуту сорочку.

— Перепрошую, — вимовила істота хрипким, гучним голосом. — Складності перетворення.

Видовище цього перетворення змусило мене оніміти на кілька хвилин. Не скажу, що істота, на яку перетворився Стас чи то, навпаки, повернувся до своєї звичної форми, була така вже жахлива. Було в ньому щось гарне, могутнє, древнє. І як людина мистецтва я не могла не оцінити цю красу. Але сам факт того, що зараз на моїх очах звичайний молодий хлопець магічним чином трансформувався у величезне рогате щось, —  відбирало мову та змушувало завмерти на місці.

Шакс якосьтам, сумно зітхнув, прогудівши своїм басом:

— А я попереджав, дівчинко. Сподіваюсь, знову приводити тебе до свідомості нам не потрібно буде.

— Е-е-м, — промямлила я, все ще намагаючись зібрати думки докупи, та змусити мозок хоч трохи працювати. — Та, власне, не те щоб мені було страшно. Ти… дуже навіть нічого.