Розділ 44. Ліззі

— Ліззі…

Якийсь безформний приглушений голос проривався у мою свідомість.

— Ліззі…

Я намагалася вхопитися за нього, аби винирнути з в’язкої темряви, яка міцно тримала мене в своїх обіймах. Проте все ніяк не вдавалося за нього зачепитися.

— Ліззі…

Реальність, яка з'являлася разом з цим таємничим голосом, вислизала з моїх пальців раз за разом. Мені ніби все не вистачало сил її втримати.

— Ліззі, ти чуєш мене?

Доторк холодних рук до мого обличчя нарешті дав мені той необхідний матеріальний якір, за який я змогла вхопитися та випірнути. 

Маски на очах вже не було, як і загуби між зубами. Проте розплющити очі здавалося неможливим завданням.

— Ліззі, ну ж бо, поглянь на мене.

З силою підійнявши важкі, ніби налиті свинцем повіки, я прокліпалася, намагаючись роздивитися того, хто звертається до мене. Голос досі звучав приглушено, і я не могла розрізнити, кому він належить, підозрюючи, що найімовірніше — це Ніколь.

А це вже гарна новина, адже означає, що вона жива і з нею все в порядку.

Дивне зелене світло потрапило в поле мого зору першим. Мені довелося кліпати часто і багато, аби нарешті сфокусувати погляд на постаті, яка нависала просто наді мною. І, судячи з обрисів, що ставали все чіткішими, це явно була не Ніколь. Я напружила очі, аби спробувати розпізнати людину перед собою. І щойно картинка стала більш-менш чіткою, як я судомно вдихнула, ледве не втративши свідомість знову.

— Максе?

Обличчя хлопця, якого я побачила лише один раз у житті, закарбувалося в моїй пам'яті так сильно, що переплутати я його не могла б ні з ким. І, мабуть, впізнала б навіть із заплющеними очима навпомацки. Навіть попри те, що зараз він виглядав значно старшим, мав густу щетину та ледве помітні мімічні зморшки в куточках очей.

— Це справді ти? — я потягнулася до нього рукою, обережно торкнувшись пальцями колючої щоки.

Відчуття від доторку були справжніми, тілесними, а отже — це не вигадка моєї свідомості, а реальність.

— Звісно я, хто ж іще? — Макс всміхнувся, і зморшки біля його очей стали ще виразнішими.

Я роззирнулася, примітивши біля себе Ніколь, яка, схоже, досі не прийшла до тями. Поривалася встати та підійти до неї, та тіло мене наче не слухалося. Я знесилено впала, так і не зумівши підвестися хоча б навкарачки.

— Не поспішай так, Ліззі, — Макс притримав мене за плече, допомагаючи спертися на якийсь великий валун, що розташовувався за моєю спиною. — Перехід завжди дається важко.

— Перехід? — ошелешено запитала я. — Який перехід, Максе?

— У володіння Морського Диявола, звісно, — Макс промовив це з посмішкою, яка, на мою думку, геть не відповідала актуальній ситуації.

Я роззирнулася ще раз, нарешті звернувши увагу на навколишнє середовище. Зелене світло, яке впало мені в очі першим, насправді було яскраво-смарагдовим небом, яким блукали рідкісні біло-прозорі хмарки. Земля, на якій я сиділа, мала вугільно-чорний колір, як і валун, об який мені так дбайливо допоміг спертися Макс. Якоїсь примітної рослинності не було, окрім, хіба що, дивних, спіралеподібних видовжених рослин, що були подібні до водоростей.

Я з підозрою глянула на них. В голові мимоволі виникла асоціація зі слизькими мацаками. Макс простежив за моїм поглядом і весело гмикнув:

— Не бійся, вони взагалі-то дуже миролюбні.

— Не впевнена, — заперечила я. — І перевіряти бажання не маю.

Я кинула ще один погляд на Ніколь. Мене непокоїло те, що вона досі не прийшла до тями і навіть не подавала жодних ознак життя.

— Максе, можеш, будь ласка, перевірити, як моя подруга? — звернулася я до хлопця, ловлячи себе на думці, наскільки нереальним зараз сприймається все, що відбувається.

Щиро кажучи, я досі не могла дати собі відповідь на запитання: чи все, що відбувається зі мною, реальне, чи все ж таки я заснула або втопилася, і це залишкові еманації моєї свідомості розгулялися.

— Немає потреби, — чоловічий мелодійний голос, що долинув ззаду мене, змусив мене різко обернутися.

В тінях з’явилися обриси міцної чоловічої постаті. Обличчя поки що не було видно, проте смарагдові блиски очей сяяли не гірше за світлячків вночі.

— Твоя подруга в порядку і невдовзі прийде до тями.

Чоловік зробив крок уперед, вийшовши з тіней, і я вражено зойкнула, побачивши його обличчя.

_______

ВІД АВТОРКИ:

Любі читачі! Цей і наступний розділ сповнені цікавих відкриттів і саме з них починається наш шлях до розгадки головної таємниці сюжету. Дуже прошу вас, по можливості не спойлерити в коментарях, аби тим читачам, які читатимуть після вас, не псувати інтригу :) 

Дякую, що ви з цією історією ❤️ 

Більше візуалів, спойлерів та цікавинок в авторському тг-каналі "Всесвіт Мітрель".