Розділ 43. Ліззі

Ми вирушили до уламка недовго перед світанком. На вулиці було доволі свіжо, а запах моря відчувався так яскраво, як ніколи. Цей день до божевілля нагадував мені той самий, десять років тому. 

Ми з Ніколь вже стояли біля човна та закидували в нього сумку з речами, які, як я вважала, неодмінно над знадобляться. Тіло моє знову відгукувалося тремтінням та натовпом мурашок, які цілий ранок бігали марафон від куприка до потилиці і назад.

Вчора дорогою додому я таки розповіла Ніколь про усі свої колишні вилазки: коли, як і чому я це робила. Хоча, останнє, мабуть й так очевидно, адже єдиною моєю метою завжди було віднайти Макса. 

Вона лише побурчала на мою безрозсудність і подякувала вищим силам, що в мене нічого не вдалося, коли я робила це самотужки. Що ж, сподіваюся в нас вдасться це зараз.

Веслувати для мене було звичною справою. Я до усіх своїх вилазок вміла непогано це робити, а враховуючи їх — набралася ще більшого досвіду. Ніколь дивилася в бінокль, роздивляючись простір довкола. Не знаю, що саме вона хотіла там побачити, але не заважала. Раптом саме її око вичепить щось важливе, чого я досі не помічала. 

Хоча, як на мене, нам варто просто підплисти до каменю та дозволити мацакам зробити свою роботу. І сподіватися, що це нас все ж таки не вб'є, а лише проведе до Макса і, можливо, — інших зниклих.

До уламка ми підпливли доволі швидко. Я дістала блокнот з нотатками Ніколь, аби ще раз перевірити координати, хоч і знала, що в цьому немає потреби. Помилки бути не могло.

— Ти дивись, і справді чорна, — Ніколь, звісивши руку за борт торкнулася поверхні води. 

— Я ж казала тобі, — буркотливо промовила я.

 — То що ми робитимемо? — запитала Ніколь. 

— Те, що й планували,  — пробурмотіла я, відклавши блокнот та вдивляючись у воду.

А план був аж до смішного простий і, зізнаюся — дещо божевільний.

— Гаразд. Якщо ти так впевнена, — Ніколь обережно підвелася, та почала знімати з себе футболку та шорти. Під ними вона була вдягнена у короткий гідрокостюм. Я на собі мала такий самий. 

Роздягнувшись, ми дістали з сумок маски та маленькі кисневі балони. Навісивши на себе все необхідне, ми упакували одяг, який зняли з себе до сумки. Перезирнувшись та обмінявшись настороженими але рішучими поглядами, ми ледве помітно кивнули одна одній.

— Готова? 

Запитання Ніколь змусило мене з зусиллям проковтнути клубок в горлі. Чи готова я? Я стільки разів намагалася, але жодного разу не вдалося. Що як в цей раз справді все вийде? Не знаю, чи я до такого дійсно готова… 

Проте дороги назад вже не було.

— Готова. 

Я сіла на край човна, та обережно опустила ноги у воду. 

— Я йду одразу за тобою, — промовила Ніколь. 

Судомно кивнувши, я відштовхнулася та опустилася у воду повністю,  тримаючись лише за край човна. Вода була дуже холодною і також ж чорною як і завжди. Мимоволі в голові виринули спогади, які за десять років не змеркли ні на дрібку.

Тілом знову пробігся натовп мурах.

Ніколь тим часом опускалася у воду з іншого боку човна. 

— Неймовірно дивне відчуття,  — промовила вона, підпливаючи ближче до носу човна, щоб я могла її бачити. — Твоє порівняння щодо дзеркала цілком доречне. Справді схоже.

— Відчуваєш щось? — напружено запитала я у Ніколь.

— Окрім того, що в мене усі кінцівки віднімаються від холоду? — саркастично запитала вона. — Ні, нічого.

Я теж не відчувала нічого,  і це мене вже не розчаровувало і злило, а почало лякати. Адже ця надія була такою яскравою, сильною, і… єдиною хоч трохи обґрунтованою за всі ці роки.

А якщо раптом нічого так і не станеться, якщо ми просто посидимо тут, замерзнемо і повернемося знову на берег? Що я робитиму тоді? Чи вдасться мені знайти нові зачіпки, чи випаде знову хоч малесенька можливість відшукати Макса?

Мене поступово охоплював розпач, а ноги й справді вже майже оніміли від холоду.

— Ліззі, — тихо промовила Ніколь. — Якщо сьогодні нічого не вийде, ми продовжимо розслідувати далі. І обов’язково докопаємося до істини.

— Так. Дякую, Ніколь, — після короткої паузи відповіла я їй. 

Знала, що вона хоче мене підбадьорити і не дати втратити надію. Проте, я сумнівалася, що ми ще колись знайдемо хоч на половину кращий слід, ніж цей.

Ніколь відкрила рот, аби сказати ще щось, але в цю ж секунду зникла під водою.

— Ніколь!

Я відірвала руки від човна і кинулася за нею. На поверхні води лише розходилися кола від її різкого занурення, і лопалися поодинокі бульбашки. Я спритно натягнула маску, стиснула зубами загубник та пірнула за нею.

Під водою не було видно абсолютно нічого. Чорна пітьма, що огортала тебе повністю, ніби занурюючи у невагомі простори космосу. Тільки без зірок та жодного світила.

Я занурювалась глибше й глибше, намагаючись відшукати Ніколь. І відчула, як щось торкнулося мого ліктя. Я смикнула рукою в той бік і вхопила, вочевидь, пасмо волосся Ніколь.