Розділ 42. Ніколь

Перед тим, як вирушати додому, ми з Ліззі мали ще зайти у магазин з товарами для дайвінгу. В списку необхідних нам речей знаходилися неопренові гідрокостюми-шорті, компактні кисневі балони та маски. Причому костюм і маску для себе Ліззі вже мала, тож залишилося купити комплект для мене та пару балонів для нас обох. 

Надовго затримуватися в магазині ми не стали. Швидко придбавши все необхідне, ми рушили в бік крамнички з готовою домашньою їжею. Час вже давно перевалив за полудень, тож треба було щось і поїсти, але готувати ані, я ані ЛІззі не мали жодного бажання. Обравши собі страви за смаком, ми нарешті вирушили додому.

— Знову, — Ліззі дістала з кишені телефон, що видав звук сповіщення, та невдоволено насупилася. — Змовилися, чи що? Восьме повідомлення за сьогодні!

— Що там?

— Ось, почитай, — Ліззі ткнула мені в руки телефон.

Я зиркнула на екран, на якому один за одним значилися кілька повідомлень приблизно одного характеру: «Ліззі, добре все обдумай, перед тим як все-таки вирішиш плисти», «Ліззі, можливо, варто все ж почекати?», «Будь ласка, будь обережна і розсудлива». Всі вони були від хлопців. Найбільш стривоженими виявилися Марк та Давид, від яких було аж по три повідомлення. 

Ну, припустимо від Марка я могла очікувати такої турботи та гіперопіки, а ось Давид мене здивував. Принаймні, якщо орієнтуватися на ту думку, яка в мене склалася про характери хлопців того вечора. 

— Вони просто хвилюються, — з посмішкою промовила я, віддаючи телефон Ліззі. — Хоча, зізнаюся, що така наполоханість з боку Давида мене здивувала. У мене склалося враження, що він не так серйозно ставиться до цього, як, наприклад, той же Марк.

— Повір, це зовсім не так, — серйозно відповіла Ліззі, ховаючи телефон в сумку. — Так, Давид, звісно, має вдачу веселуна та розбишаки, але що стосується усієї цієї ситуації — він сприймає дуже серйозно.

— Через історію з Максом? — не важко було здогадатися причину, та Ліззі змогла мене здивувати й тут.

— В тому числі.

Я поглянула на неї з цікавістю та очікуванням пояснення її слів і Ліззі, зітхнувши, продовжила:

— Розумієш, адже тоді, десять років тому не лише Макс з їхньої компанії плавав до того уламка. Першим був Давид.

Мої брови злетіли вгору від здивування.

— Еге ж, — від Ліззі не приховалася моя реакція. — Вони тоді вирішили перевірити що ж там такого, і Давидові випала роль першовідкривача. Але він, звісно, через свій бешкетний характер вирішив пожартувати над друзями, і вдав, ніби тоне. Хлопці тоді добряче перелякалися, Марк кинувся його рятувати, аж той винирнув на поверхню, регочучи. Вони тоді сильно посварилися і Давид після цього дуже серйозно ставиться до цієї теми, хай і більшу частину часу цього не демонструє.

Розповідь Ліззі, окрім того, що очевидно — відкрила для мене Давида з іншого боку,  але й породила хвилю нових запитань.

— Тобто, він теж плавав? Прям до уламка?

— Так. Принаймні він стверджує що доплив майже впритул. Хлопцям з берега було не надто добре видно, це вночі було.

— І що, він не відчував нічого дивного? Того, що пережила там ти?

Ліззі заперечно похитала головою.

— Ні. Він сказав лише, що вода була вугільно-чорна. І це можна було б списати на ніч, але якраз на те місце падало сяйво місяця, який в ту ніч був на диво яскравим.

— Гм, — я замислилася. — Щось не сходиться. Якщо там справді той Морський Диявол забирає усіх, хто підпливе до уламка, чому тоді на Давидові це не спрацювало?

— Я ж казала, — з іронічною усмішкою відповіла Ліззі, — Він навіть Морському Дияволу й задарма не треба.

— Та ні,я серйозно, Ліззі, — я не поділяла зараз її веселощів, бо мені здавалася дивною ця деталь.

— Ніколь, адже ти читала легенду? — я кивнула. — Ну ось, якщо пам’ятаєш, там була омовка стосовно того, що Морського Диявола цікавлять ті, хто «наділений необхідними якостями». Думаю, справа саме в цьому.

— Виходить, Давида врятувало те, що він не мав якихось потрібних цьому Дияволу якостей? — насуплено спитала я.

— Це єдина теорія. Ось лише що це за якості, я так і не змогла зрозуміти. Щойно доходила до якихось висновків, як чергове зникнення знову й знову розбивало мої припущення вщент, вносячи нові розбіжності. Тож тут я в глухому куті, — розвела руками Ліззі.

— До речі, — я примружено глянула на Ліззі, зачепившись за слово, яке всю дорогу крутилося на краю свідомості. — Про знову. Я все ще не почула відповіді на це питання.

Ліззі похмуро зиркнула в мій бік та відвела погляд.

— Скільки разів ти вже плавала туди?

— П’ятнадцять, — буркнула вона.

— П’ятнадцять? — голосніше, ніж було потрібно перепитала я, намагаючись переконатися, що мені не почулося. — І чим закінчувалися ці вилазки?

— Як бачиш, нічим, — різко відповіла Ліззі і кинула мені швидкий гострий погляд. — Адже я досі тут.

— А ти планувала опинитися деінде? — піднявши вгору брови з дрібкою іронії запитала я.