Розділ 41. Ніколь

— Ніколь, — похмуро промовив Даніель. — Ти впевнена, що це гарна ідея? 

— Іншої немає.

— Але, можливо, вам взагалі не варто цього робити? Або… або хоча б почекати трохи, знайти підтримку, допомогу, — гарячково пропонував він.

— Даніелю, — я злегка стиснула його долоню та зазирнула в очі. — Ми це зробимо. Завтра. Поки що це єдиний варіант, який ми маємо, тож мусимо скористатися можливістю, аби його перевірити.

— Я піду з вами, — рішуче промовив він.

— Ні, Даніелю.  Ти маєш залишатися тут і чекати на наше повернення, — заперечила, додавши дещо напружено: — А раптом ми не повернемося — сповістити мою редакцію. Це дасть набагато більше шансів на те, що справа не залишиться просто в столі у слідчого.

— Ніколь, — голос Даніеля звучав налякано, і сам він виглядав не краще. — Я не хочу, щоб ти туди пливла.

Мені не було що на це відповісти, а Даніель, схоже й сам ледве міг добирати слова.

— Але розумію, що не можу тебе відмовити, — раптом додав він. — Пообіцяй бути обережною.

Даніель дивився на мене з сумом та розпачем, але я була вдячна за те, що він поставився до цього саме так.

— Обіцяю.

— І повернися, добре? — сумна посмішка промайнула на його обличчі.

— Зникати не планую, — відповіла я, ледь помітно піднявши лівий куточок губ в кривій посмішці.

— Можу тебе обійняти? — тихо запитав Даніель.

Я кивнула, навіть не задумуючись ні на мить, чим здивувала саму себе.

Даніель повільно випустив мою руку зі своєї долоні та обережно обійняв, поклавши гарячі долоні мені на спину.

Обійнявши його у відповідь, я зловила себе на думці, що, можливо, всього лише можливо, — рани на моєму серці починають загоюватися набагато швидше, ніж я собі уявляла.

Постоявши так кілька ударів серця, я обережно відсторонилася, зазирнувши Даніелеві в очі. 

— Дякую тобі, Даніелю. Я повернуся і обов'язково  розповім тобі свою історію. А ти — розповіси мені свою, гаразд?

Даніель кивнув, вже сміливіше посміхаючись та неохоче відступив від мене.

— Чекатиму на тебе, Ніколь. 

На цьому ми попрощалися. На душі в мене ніби мало було б полегшати, як завжди після виконаного завдання, але чомусь навпаки стало ще важче.

Не люблю давати обіцянок, у дотриманні яких я не впевнена. А щойно, саме таку, по суті, дала Даніелю.

Важко було зараз якось охарактеризувати свої почуття. Зокрема ті, які стосувалися Даніеля. Але одне було вже достеменно відомо: він посів у моєму житті окреме місце, виділяти яке, кому б то не було, я взагалі не збиралася.

В цих важких роздумах я й дочекалася на повернення Ліззі. 

— Поговорили? — широко й задоволено всміхаючись запитала вона.

— Поговорили, — відсторонено відповіла. — Ну ти й підставила мене, Ліззі.

Винирнувши зі свого задумливого стану та пригадавши, як взагалі почалася ця розмова з Даніелем, я зиркнула на неї, примруживши очі.

— Та припини, — Ліззі звела очі до неба та іронічно підняла брови. — Не кажи мені, що вам це не було потрібно.

Я зітхнула та перевела погляд на море. 

— Не знаю. Може й потрібно було, — замислено промовила, а тоді глянула на неї та з цікавістю запитала: — З чого ти взагалі взяла що нам треба поговорити?

— Після якоїсь з ваших зустрічей Даніель мені дзвонив. З іншої справи. Але ім’я «Ніколь» так багато і недоречно просковзувало в його оповіді, що здогадатися було не важко, — гмикнула Ліззі.

Я мовчала, не знаючи, що на це відповісти. Чому Даніель аж так захопився мною? Не знаю. Особливо враховуючи привід, з якого ми з ним взагалі почали наше спілкування. Раніше у мене такого ніколи не траплялося, і зараз важко було зрозуміти, як я маю сприймати це все та яку реакцію видати.

Ліззі теж мовчала і стояла біля мене, дивлячись в той же бік: на уламок.

— Для мене це зараз не на часі, — зрештою перервала я тишу.

— Почуття завжди на часі, Ніколь. 

На це я знову лише змовчала. Поки що я не могла погодитися з Ліззі. Але й заперечити теж. Щось у мені опиралося тому, аби просто відкинути це твердження.