Розділ 40. Ніколь

— Яка ще причина? — спантеличено і дещо несміливо спитав Матвій.

— Є в нас підстави підозрювати, що ті, хто зник, можуть бути досі живі, — повільно добираючи слова відповіла Ліззі.

На обличчі Матвія відобразилася ціла гама почуттів: жах, тривога, надія, недовіра. Кілька хвилин знадобилося, аби він оговтався від шоку.

— Що це за підстави? — голос його був хрипкий і невпевнений. 

— Скажімо так, — втрутилася в розмову я, — ми отримали інсайдерську інформацію.

Це звучало куди менш тривожно і на дрібку логічніше, ніж «закодоване таємне послання від Морського Диявола», що явно поривалася сказати Ліззі.

Вираз обличчя Матвія відображав глибокий мисленнєвий процес. Зрештою він злегка ошаліло кивнув та з тривогою позирнув на Ліззі.

— Ти впевнена?

Та лише зітхнула та втомлено відповіла:

— Ти ж знаєш, Матвію, якщо я не зроблю цього зараз, коли з’явився хоч маленький проблиск надії — так і мучатимусь до кінця життя.

Матвій не відводив від Ліззі стривоженого погляду, і вона так само дивилася на нього. Лиш в її очах була суміш впертості, втоми та рішучості. Матвій зітхнув та потер пальцями перенісся.

— Вперта ти скалка, Ліззі. Знаю, що не зможу тебе відмовити, і з тобою не напрошуватимусь. У тебе своя місія, а в мене — своя. Буду молитися за тебе і сподіватись, що в тебе все вийде.

Ліззі вдячно кивнула, і далі вже наша розмова пішла за човен. Матвій дав нам точні вказівки де і як він стоятиме, віддав ключі від ланцюга, яким той був прив'язаний, та побажав удачі.

Зустріч з Матвієм закінчилася якраз вчасно. Щойно він розпрощався з нами та рушив по своїх справах, як вдалині я помітила постать Даніеля, цього разу знову вдягненого в діловий костюм. Він стрімко наблизився, обдаровуючи нас обох чарівною посмішкою. 

— Ніколь, Ліззі, вітаю, — він по черзі привітався з нами, злегка схиливши голову. — Що за допомога потрібна?

Даніель промовив цю фразу сходу й так бадьоро і радісно, що виникало враженння, ніби він тільки й чекав коли знадобиться його допомога.

— Власне, — почала Ліззі, скоса зиркнувши на мене, і я раптово запідозрила недобре. — Так, потрібна допомога. Ніколь тобі все пояснить. А мені терміново треба ще дещо купити.

Під моїм водночас ошелешеним і загрозливим поглядом, Ліззі розвернулася і швидко пішла в сторону якогось магазину. Розвернувшись на півдорозі, вона, не зупиняючись, вигукнула:

— Хвилин за сорок зустрінемося на цьому ж місці!

І, поки я не встигла їй нічого відповісти, стрімко зникла з очей, загубившись серед натовпу та тінистих дерев.

Даніель спостерігав за її маневром дещо спантеличено, і, перевівши на мене погляд, обережно спитав:

— Е-ем, то чим я можу допомогти?

Клята Ліззі! Сама ж придумала це і кинула мене! Ну що я маю зараз йому розповідати?

— Та власне, — почала я нерозбірливо. — Не те, щоб потрібна допомога, скоріше, я просто хотіла попередити.

Намагаючись дібрати правильні слова я, здається, говорила все одно дуже незграбно.

— Попередити? Про що? — насуплені брови Даніеля говорили про те, що він не чекає від мого попередження нічого доброго.

— М-м, — чомусь так важко було зрозуміти, з чого почати і яку інформацію говорити а яку взагалі ні. — На записі, який дістав Стас, ми знайшли приховане послання.

«Якщо вже викладати інформацію, то без ходіння манівцями, Ніколь», — цієї мудрості я навчилася від бабусі ще з ранніх років. І ось, як воно буває, у найвідповідніший момент, ця сама мудрість спрацювала, одноосібно проявивши ініціативу. 

— Послання? — напружено перепитав Даніель. — Що за послання?

— Якщо двома словами — Макс живий, — коротко промовила я і додала: — І ми маємо його знайти.

Даніель, здається зблід, а вираз його обличчя важко було охарактеризувати.

— А чи… — він з силою ковтнув та несміливо й повільно продовжив: — Чи відомо щось про Артура?

Я похитила головою, прикро підібгавши губи.

— Вибач, Даніелю.

Мені дійсно було щиро шкода. Я розуміла, що йому все ще болить за друга навіть після всіх цих років. Даніель кивнув та втупився в одну точку, кудись в далечінь, відвівши від мене погляд.

— Гей, Даніелю, — я торкнулася його руку, привертаючи увагу. — Якщо послання правдиве і Макс живий, то є надія, що і Артур теж.

Даніель несміливо всміхнувся та перехопив мою долоню, що досі торкалася його руки.

— Дякую, Ніколь. Я віритиму.

Я слабко всміхнулася у відповідь.

– То все ж таки: чи можу я щось зробити? Окрім того, щоб бути попередженим.

Даніель дивився мені просто в очі, не відводячи серйозного погляду. Моя рука лежала в його долоні і я, чомусь, навіть не думала її висмикнути.

— Ліззі просто вважала за необхідне, аби ти знав, що ми вирушаємо на пошуки Макса, — Даніель кивнув. — Завтра перед світанком. До уламка.