Розділ 39. Ніколь

Решта дня минула дуже метушливо і надзвичайно швидко. Після прибирання безладу, який влаштувала Ліззі, ми нарешті поснідали та сіли ретельно прописувати план і список необхідних речей.

Насамперед нам потрібен був човен, аби дістатися до місця призначення. Ліззі сказала, що з цим може допомогти Матвій, тож вона одразу написала йому повідомлення з проханням зустрітися.

— Ліззі, у тебе є контакти всіх мешканців і гостей Д'яребська? — запитала я.

— Лише найактивнішої його частини, — з легкою ноткою сарказму відповіла вона.

Окрім цього, Ліззі наполягала на тому, щоб ми сповістили Даніеля про нашу вилазку. Аргументувала вона це фразою «про всяк випадок», яку промовляла дуже багатозначним тоном. І хоч я не бачила в цьому аж такої нагальної потреби, але похитавши головою погодилася, якщо їй від цього буде спокійніше. 

Даніелеві написала вже я, призначивши зустріч на півгодини пізніше ніж Матвію, щоб вже в один час вирішити всі необхідні питання, а решту дня витратити на підтягування різних дрібничок та відпочинок.

Так як Ліззі жила на околиці міста, діставатися центру було доволі довго і вона поривалася викликати таксі, проте я запевнила її, що ми цілком спокійно можемо дійти й пішки. Якраз буде додатковий час на обговорення справ, а свіже повітря і розмірена прогулянка допоможуть навести лад в голові. 

— Як гадаєш, у нас все вийде? — напружено запитала Ліззі.

— І гадки не маю, але сподіваюся, що так.

Мені не хотілося давати Ліззі будь-які обіцянки на кшталт «ми впораємося», «все вийде», або найбанальніше «все буде добре». Жодна з нас не могла знати, як це все завершиться. Ми можемо повернутися ні з чим, або знайти Макса, або, можливо, втрапити в якусь серйозну халепу.

Ліззі всоте перелічувала список речей, які ми маємо взяти з собою. Не те, щоб їх було дуже багато, (і половина була вже складена), але я її не зупиняла, розуміючи, що таким чином вона справляється з власною тривожністю.

До набережної ми дійшли напрочуд швидко і одразу запримітили Матвія, що стояв, спершись на парапет, та дивився на уламок, який знаходився якраз навпроти нього.

— Привіт, Матвію, — гукнула його Ліззі, коли ми вже майже підійшли впритул.

Чоловік розвернувся та просяяв дружелюбною посмішкою.

— Привіт, скалка, — весело промовив він. — Що на цей раз надумала? Знову човен потрібен?

— Знову? — вловила я найважливіше та перевела на Ліззі похмурий погляд.

— Пані журналістко, — Матвій розвернувся до мене, легенько здійнявши вгору свою кепку на знак привітання. 

Я на це лише пирхнула та привіталась у відповідь. Найбільше мене цікавило що означає ось те «знову».

— Ліззі? — з натиском промовила я, сподіваючись почути якусь відповідь.

— Це неважливо, Ніколь, — швидко відповіла вона, та наткнувшись на мій гострий погляд миролюбно додала: — Розповім на зворотному шляху.

Я примружилася та якусь мить пильно вдивлялася в її обличчя. Але Ліззі дивилася на мене твердо, хоч і дещо втомлено. Важко зітхнувши, я кивнула.

Матвій з цікавістю спостерігав за нашими перегляданнями, аж не витримав та розреготався:

— А я дивлюся, ви спрацювалися, га? Якщо збираєтеся вирушити у те лігво, Морський Диявол немає шансів проти вас двох!

— Ти не перший нам це говориш, Матвію, — відповіла Ліззі.

Матвій же, розпізнавши геть не жартівлий тон в її словах, припинив веселощі і вже серйозно поглянув на нас, переводячи погляд по черзі з однієї на другу.

— Ви серйозно?

— Так. Серйозно, — відповіла я, а Ліззі додала:

— У нас на це є вагома причина.