Розділ 38. Ніколь

Ранок розпочався на диво пізно і був доволі лінивим. Хоча, щойно я розплющила очі та почала відчувати реальний світ, то почула, що у вітальні хтось копошиться, щось пересуваючи та перекочуючи. Вочевидь, Ліззі встала раніше і вже розпочала збори, але не стала мене будити.

Я швидко вибралася з ліжка та вийшла зі своєї тимчасової спальні. Ліззі бігала по кімнаті, відкриваючи шухлядку за шухлядкою, зазираючи під крісла, диван, шафи… У кімнаті був цілковитий безлад: розкидані речі, перевернутий стілець, розсипані аркуші із записами. І Ліззі, що бігала серед усього цього хаосу. 

— Вночі був буревій, а я не чула? — я стояла і дивилася на це все з іронічно піднятими бровами.

Ліззі прослідкувала за моїм поглядом і також роззирнулася, ніби лише зараз помітивши весь хаос, що зчинився довкола.

— Гм, — видала вона коротку оцінку і вже емоційніше додала: — Він зник! Бісів камінець зник!

— Який камінець? — я насупилася, не розуміючи, про що йдеться.

— «Курячий бог», — звела Ліззі очі до неба. — Прокидайся, Ніколь! Браслет з камінцем, який мав на собі Макс в день зникнення. Він же був у мене весь час, я ж тобі казала. А тепер зник! Я цілий ранок його шукаю!

— Спокійніше, Ліззі, поясни нормально, — Я взяла з підлоги стілець та, поставивши його, всілася. — Для чого ти взагалі шукала його?

— Бо ми без нього не зможемо потрапити до… — затнулася вона, невиразно розмахуючи руками, і незграбно додала: — того місця, де знаходиться Макс.

— Це ще чому? — здавалося, здивуватися ще більше було неможливо, очі мої й так ледь не повилітали з орбіт.

— Тому що це ключ! — вигукнула Ліззі, ніби це одразу мало мені все пояснити.

— Який ключ? — обережно перепитала я.

Зараз Ліззі цілком скидалася на ту міську божевільну, якою її малювали в місцевих оповідках.

— Господи, Ніколь! — вона ледве не гарчала, не в силах витримати моєї нездогадливості. — Кожна жертва, з тих, про які мені відомо, принаймні, мала на собі цей камінець! Вони знаходили їх незадовго до зникнення і вішали на себе, навіть якщо ніколи не носили прикрас! Невже ти не слухала Даніеля? Випадок з Мартейном — найяскравіше підтвердження того, що це не просто дурний камінчик. 

— Так, — я повільно кивнула. — Розумію про що ти говориш, і це доволі… цікава версія. Але, Ліззі, ми ж не збираємося зникати чи щось таке. Я не думаю, що він дійсно нам потрібен.

Вона довго дивилася на мене вперто і сердито, а потім — важко опустилася в найближче крісло та затулила обличчя долонями. 

— Я не знаю, що я роблю, — глухо промовила вона. — У мене паніка?

Ліззі підвела голову, запитально глянувши на мене.

— Не знаю, Ліззі, — спокійно відповіла я. — Можливо. 

Вона мовчки кивнула і знову сховала обличчя в долонях.

— Але для того тобі і потрібна я, — бадьоро промовила, підійшовши до неї та сівши навпочіпки перед кріслом.

— Так? А я думала, бо ти маєш цілу панамку досвіду і право вести офіційне розслідування, звертатися до поліції та інших служб за інформацією, — криво всміхнувшись, саркастично повторила вона мені мої ж слова, сказані при нашій першій зустрічі.

— Як виявилося, ми обидві краще дістаємо інформацію неофіційними методами, — уїдливо відповіла я.

Ліззі на це лише пирхнула та звела до неба очі.

— Гаразд. Я, мабуть, приберу це все, — з дрібкою розпачу промовила вона, роззираючись кімнатою. — А потім складемо детальний список того, що нам потрібно, і почнемо збори.

— Згода.

Я подивилася на її нещасний погляд, який бігав по кімнаті від одних розкиданих речей до інших, і, похитавши головою, весело промовила:

— Давай допоможу тобі, шукачко камінчиків.

Ліззі хитро всміхнулася, і ми взялися до роботи.