Розділ 37. Ніколь

Хлопці пішли за кілька годин, зробивши ще кілька слабких спроб відмовити Ліззі, або хоча б прийняти їхню допомогу. Та вона була непохитна і я, якоюсь мірою, могла її зрозуміти. Її небажання залучати хлопців було гідно поваги, хоча вони, мабуть, вважали це впертістю та дурістю.

Ліззі запропонувала мені залишитися в неї на ніч, і я погодилася, розуміючи, що їй зараз не варто бути наодинці. Сьогоднішній день приніс їй занадто багато новин і переживань.

Одразу після прощання з хлопцями ми теж швидко підготувалися до сну та розійшлися по своїх кімнатах. Ліззі виділила мені доволі затишну гостьову спальню, і я думала, що після насиченого на емоції вечора я одразу ж засну, щойно торкнуся подушки. Але сон ніяк не йшов.

Я крутилася на ліжку, то пригадуючи послання, яке ми не інакше як дивом і винятковими Ліззіними здібностями, змогли витягнути з того відео, то думала про майбутню вилазку і які небезпеки на нас можуть чекати.

Не скажу, що була така ж впевнена, як Ліззі у наявності того містичного Морського Диявола, але й не могла поки вигадати іншого притомного варіанту, щоб хоч трохи передбачити, що і кого ми можемо там зустріти. Самого Макса? Його викрадачів? Невдалого жартівника? Чи дійсно щось потойбічне?

В останнє було дуже важко повірити, але після усіх химерностей, які сталися за час мого перебування в Д’яребську це вже не здавалося неможливим.

Заснути ніяк не вдавалося, тож я, знудившись вже безтолково крутитися на ліжку, встала й пішла до кухні. Ніч була доволі задушливою і склянка води явно мені б не завадила.

Ще на підході до кухні я помітила слабке тепле світло, яке освічувало куточок біля вікна. Ліззі стояла зі склянкою в руках, спершись об стіл, та замислено дивилася у вікно.

— Теж не спиться? — промовила якомога спокійніше і тихіше, аби її не налякати, та Ліззі все одно здригнулася. — Вибач, не хотіла злякати тебе.

— Все в порядку, — вона слабко всміхнулася та відставила склянку. — Ніяк не можу вгамувати думки.

— Я теж, — зізналася і, зітхнувши, сіла на стілець. — Мабуть, забагато всього для одного вечора.

— Це точно, — задумливо мовила Ліззі та замовкла.

В лункій тиші надто гучно було чути цокання годинника, що висів у вітальні, і вже звичних цвіркунів за вікном.

 — Знаєш, Ніколь, я всі ці роки не припиняла вірити, що він живий, — раптово перервала тишу Ліззі. — Не могла пояснити собі, як це можливо, і вгадати що ж тоді з ним трапилося, але вірила. Трималася за легенду, як за рятівне коло, адже це дозволяло мені бодай якось не з'їхати з глузду, не приймати той варіант, що Макс помер і ніколи більше не повернеться. Десять років я жила з цим, Ніколь… Досліджувала, шукала, відрізала себе від усього зовнішнього світу. І тепер, коли я вже за крок до бажаної мети, мені… страшно.

Ліззі підняла на мене погляд, в якому читалося стільки всього: і той самий страх, і збентеження, і надія. Важко було дібрати правильні слова в цій ситуації. Я не могла зрозуміти її повністю. Досвід, який вона пережила — унікальний і неймовірний по своїй суті. 

— Це нормально, що зараз ти боїшся, Ліззі, — зрештою промовила я. — Було б дивно, якби ти не відчувала страху. Адже в тебе з’явилася більш матеріальна надія, але попереду все ще лишається невідомість. І така комбінація аж ніяк не додає впевненості в успішності результату.

Вона повільно кивнула, продовжуючи дивитися розсіяним поглядом кудись вдалину. Я спостерігала за нею якийсь час і зрозуміла, що її хвилює не лише те, чи вдасться нам зрештою знайти Макса, а й те, якою буде їхня зустріч через усі ці роки. Здогадка виникла в голові так невагомо і легко, ніби весь час була там, просто я не дивилася на неї прямо.

— Ти ж хочеш його знайти не лише через почуття провини, правда?

Ліззі коротко зиркнула на мене, відвела погляд та мовчала. Це було красномовніше за будь-яку відповідь.

— Ти любиш його, — я сама не знала: питаю я її чи стверджую очевидне.

— Хіба можна полюбити того, кого бачила один раз? — без жодної емоції запитала Ліззі.

— Я не знаю, — моя відповідь була цілком щирою. — Але… чому б і ні?

Я поставила склянку на місце та мовчки рушила до своєї тимчасової спальні. Ліззі впорається. Я відчувала, що сказала їй усе, що їй треба було почути. 

Тепер діло за малим — як слід підготуватися до вилазки та знайти Макса. Сподіваюся, нам це вдасться і ми обидві залишимося живими.