Розділ 36. Ліззі

— Ліззі! Що ти таке говориш? — вигукнув Марк. — З цим треба піти до поліції, показати їм все, пояснити! Хай вони збирають групу і діють згідно з правилами!

— Та що ти кажеш, Марку?! — не втримавшись, гаркнула я на нього. — Піти до поліції? І що сказати? Вибачте, ваш співробітник викрав запис з відеокамер та віддав його журналістці, й ми всі дружно знайшли на ньому таємне послання?

Я перевела подих та окинула друзів поглядом. Всі стояли принишклі, зі стурбованістю в очах.

— Чи знову почати розповідь про Морського Диявола? Сильно нам всім повірили тоді, десять років тому? З чого б їм вірити нам зараз?! Та вони слухати не будуть навіть! Знову!

Викричавшись, я перейшла на іншу сторону столу та знову сіла, спершись ліктями об поверхню. Як не дивно, але після емоційного сплеску мене стало значно менше трясти.

— Ліззі, але варто все обдумати, — почав було Давид.

— Немає про що думати, — приглушено відповіла, я не змінюючи пози. 

— Це неправда, — втрутилася Ніколь. 

Я відірвала голову від рук та глянула на неї. Оце здивувала. Я думала, що хоч вона мене підтримає.

— Дійсно, варто все обдумати, Ліззі, — продовжила вона, і я вже поривалася відповісти, щось різке, як Ніколь додала: — Насамперед необхідно дізнатися, на яке місце вказують ці координати. Потім подумати, що варто взяти з собою, що на нас може очікувати, передбачити найочевидніші та найнеочікуваніші загрози…

Ніколь ходила з боку в бік, перелічуючи на пальцях те, що необхідно було продумати. А я — ловила себе на думці, що надто поспішила з висновками. Ніколь на моєму боці, а отже — я можу розраховувати на її допомогу.

— Ніколь, — зупинила я її роздуми вголос. — Ти впевнена, що хочеш вирушити зі мною? Це може бути небезпечно. І… — я зглитнула, знову відчуваючи фантомні слизькі доторки до моїх ніг, — невідомо, що на нас там може чекати.

Ніколь зупинилася та пильно вдивилася в мої очі.

— Я ж сказала, що допоможу розплутати цю справу.

Мить між нашими поглядами велпся власна боротьба. Я не відводила очей, намагаючись зрозуміти, чи дійсно вона готова до невідомості, а Ніколь дивилася на мене з такою твердістю та впертістю, що, здавалося, її погляд здатен пробити навіть скелю.

— Гаразд. Вбий координати, — промовила я, і Ніколь, всівшись за стіл почала клацати по клавіатурі ноутбука, вписуючи отримані дані.

— Дівчата, — тихо промовив Оскар. — Ви впевнені, що це розумно? 

— Нічого розумнішого я не робила за останні десять років, — відрізала я.

Та перевівши погляд на хлопців і побачивши страх та розпач на їхніх обличчях, я важко зітхнула і вже м'якше промовила:

— Зрозумійте, хлопці, я не можу не зробити цього. Просто не можу. Це все моє життя… Ви ж бачите, що мені немає спокою всі ці роки. А це — можливість нарешті його отримати, дізнавшись правду. Якою б вона не була.

Останні слова я промовила ледве чутно і відвела очі вбік. Більша частина моєї душі вірила, що послання правдиве, і Макс дійсно живий. Проте ось та, маленька, яка звикла ставити все під сумнів, не переставала думати: а що, якщо це все просто чийсь дурний жарт, обман, пастка? Що я робитиму тоді? Я смикнула головою, проганяючи ці думки. Не час про це розмірковувати.

— Ліззі, чим ми можемо допомогти? — серйозно спитав Алекс.

Хлопці виглядали пригніченими і розгубленими, але, схоже, прийняли нарешті той факт, що я не відступлюся за жодних умов.

— Цьго я поки не знаю. Але що знаю точно: ви не ризикуватимете. З вашої компанії досить втрат. Тим паче, у вас, — я кивнула на близнюків, — сім'ї. Ти, Оскаре, теж скоро обзаведешся родиною. Ну а ти, — я зиркнула на Давида, широко всміхаючись, — ти Морському Дияволу й задарма не треба, тож користі з тебе ніякої. 

Хлопці несміливо пирхнули, хитаючи головами.

— Але ж ти теж частина нашої компанії, Ліззі, — благально мовив Марк.

— Я знаю, Марку, знаю, — я всміхнулася, намагаючись заспокоїти чи то себе, чи то хлопців. — Зі мною все буде гаразд.

Я бачила, що вони намагалися придумати ще якісь аргументи, витиснути з себе благальні слова чи погляди, та зрештою, важко зітхнувши, посідали назад за стіл. Погляди їхні були скеровані далеко за межі цієї галявини. Як і мій власний. 

Насправді мені не потрібно було, щоб Ніколь шукала координати. Я здогадувалася, на яке саме місце вони вкажуть. І за хвилину Ніколь підтвердила мої підозри.

— Я знайшла місце. Це… в морі, — вона підняла голову від екрана. Брови її були насуплені, а у погляді змішалися страх та збентеження.

— Біля уламка, — кивнула я, розуміючи, що післязавтра вкотре повернуся на те прокляте місце. І цього разу, маю надію, вилазка вийде успішною.