Розділ 34. Ліззі

— Що? Що це? 

— Ліззі, про що йдеться?

— Ти щось побачила?

Друзі засипали мене питаннями, але я майже їх не слухала. Відшукавши на ноутбуці Ніколь стандартну програму для редагування відео, я закинула в неї цей запис. Так, тепер треба сповільнити і зафіксувати у правильний момент.

Вже повністю відсторонившись від зовнішнього світу, я занурилася в процес, напружено виставляючи необхідні параметри та до болю в очах вдивляючись в екран. Потрібно потрапити саме в ту секунду. В ту коротесеньку мить, яку я встигла вихопити оком. Сподіваюся лише, що це не була гра моєї уяви…

Кадр за кадром миготіли перед очима, здається, зливаючись в один незрозумілий малюнок і не відрізняючись один від одного. Я вже майже змирилася з думкою, що помилилася цього разу, проте під час чергового прокручування запису по колу, я нарешті змогла зловити необхідний кадр. 

Різко клацнувши на паузу, я зробила знімок екрана. Так, тепер необхідно збільшити контраст і підтягнути зелений колір. Все це я робила в оглушливій тиші: друзі, схоже, зрозуміли, що питати в мене щось зараз немає сенсу. 

Коли ж зображення нарешті набуло необхідного вигляду, я видихнула та відвела погляд від монітора. Для наступного етапу розшифровки очам необхідний відпочинок.

Натомість п'ять пар приголомшених очей дивилися на мене, здається, весь час, не відводячи погляду.

— То що там? Ти щось побачила на тому записі? Що саме? — Ніколь нетерпляче постукувала пальцями по столу.

— Побачила, — я розвернула до неї ноутбук. — Ось.

Вона вдивилася в екран, насупивши брови. Хлопці теж присунулися ближче. З хвилину за столом панувала тиша.

— Що це? — врешті спитала Ніколь. — Я маю тут щось побачити? 

Я насупилася. Невже вона не зрозуміла? Глянула на хлопців. Ті теж стояли з тотальним збентеженням на обличчях.

— Та ви чого? Це ж стереограма! 

— Що? — перепитала Ніколь, позираючи на мене з нерозумінням.

— Чекай-но, — Оскар повернув до себе ноутбук і вдивився в екран, примруживши очі. — І справді! Тут якісь літери і цифри.

 Решта хлопців стояли за його спинами з розфокусованими поглядами, теж пильно вдивляючись у екран. Згідно покивавши головами, вони вражено всміхнулися.

— Та як ви тут щось бачите?! — обурено вигукнула Ніколь, знову повертаючи ноутбук до себе. — Це ж суцільний шум і незрозумілі мазки! 

— Тому що ти неправильно дивишся, — відповіла їй я. — Спробуй дивитися не на екран, а ніби крізь нього. 

Ніколь дослухалася до поради, але скільки вона не намагалася, в неї так і не вийшло.

— Не вірю, що ти не мала в школі зошитів з такими обкладинками! — вигукнув Давид, коли після чергової спроби вона знервовано хитнула головою.

— Та може й мала, але не звертала на це уваги, — знизала вона плечима.

— Це була одна з наших улюблених забав в інтернаті, — з дрібкою ностальгії промовив Алекс.

— То що там за літери й цифри? — нетерпляче спитала Ніколь. 

Я забрала в неї ноутбук, влаштувавши його перед собою.

— Потрібно зосередитися, — я потерла очі та кілька разів з силою їх замружила. — Дай свій блокнот, Ніколь.

Вона швидко витягла його з сумки та підсунула мені під руку.

— Гаразд, спробуємо розгадати цю підказку.

Розфокусовувати погляд було звичною справою, я любила стереограми та часто знаходила якісь цікаві. В малюванні мені ця навичка також не раз ставала у пригоді. Я вдивлялася у зображення, роздивляючись літеру за літерою, розпізнаючи цифри, та на дотик записувала їх в блокнот.

Важливо було не втратити цей контакт і зробити все швидко, аби не надто втомлювати очі.

Проте як би я не старалася, приховане зображення все одно кілька разів зривалося, і доводилося знову налаштовувати зір.

Вкотре перевіривши, що не пропустила жодної літери і цифри, я зазирнула в блокнот. М-да. Треба було краще диктувати вголос, аби писав хтось інший, але розібрати можна. Я записувала їх у три рядки, так, як вони були зображені:

— М  К  Ж  В  Й  П  И  О  Ь  З  Б  Р  Й  Г  Л  З  І

      А  С  И  И  Р  Х  Д  І  А  Е  И  О  О  І  З

4 4 1 2 0 5 1 N 3 8 4 4 2 2 4 E  2 5  7  2 5 or

Щойно я втупилася у блокнот, друзі підбігли, ставши за моєю спиною та заглядаючи у написане.

— Це… — почав Алекс.

— Дурня якась. — завершив за нього Давид. — Ти впевнена, що записала правильно? 

— Сам подивися, — огризнулася на нього, намагаючись зрозуміти, як ці літери скласти в щось притомне. І що це за цифри? І дві латинські літери? Це якийсь шифр, код, що?

— Гм, — Ніколь довго вдивлялася мовчки, а тоді несміливо промовила: — Здається, я знаю, що означає останній рядок.