Розділ 32. Ліззі

— Хто тут галасує у добропорядних людей під вікнами? — гукнула я, різко відчинивши двері.

— О, наша Ліззі-буркотунка! — вигукнув Давид, розкриваючи руки для обіймів. — Ходи-но, привітай найкращого друга!

— Це ти сам себе таким званням нагородив? — запитала я, іронічно здійнявши брови.

Він розсміявся, та вхопив мене у міцні обійми, злегка піднявши над землею. 

— Та годі тобі, дурко! В мене гостя, між іншим, — сміючись, я жартома ляснула його по плечу.

Давид поставив мене на землю, нарешті звернувши увагу на Ніколь. Оскар, Алекс та Марк також підійшли привітатися, хоч і робили це набагато цивілізованіше за Давида.

— Привіт, Ліззі, — Оскар вручив мені квіти в горщику та пакунок з якимись коробками. — Як ти тут? Не набридло сидіти самій на краю світу?

— Не такий вже й край, — пробурмотіла я, відносячи горщик на веранду. 

У пакунку виявилися коробки із різноманітними закусками. Доречно на вечерю, хоч я й сама наготувала немало.

— Рада вас бачити, хлопці! — я щиро всміхнулася та підійшла до Ніколь, яка несміливо топталася на порозі. — Хочу представити вам Ніколь. Вона журналістка і приїхала сюди розслідувати зникнення, пов'язані з уламком. Ми… співпрацюємо.

Я по черзі представила Ніколь хлопців і запропонувала перейти до столу. Традиційно наша вечеря проходила на вулиці, під світлом ліхтариків та гирлянд. Мені пощастило жити на околиці — сусідів немає, тож ми нікому не заважали своїми балачками до пізньої ночі, і нам теж не заважав ніхто.

За першою реакцією хлопців я бачила, що вони доволі насторожено налаштовані щодо Ніколь. Це було не дивно, адже за ці роки вони не раз говорили з журналістами, і зазвичай це були ті, хто прагнув сенсації, проте не мав і дрібки емпатії. 

Коли ми всілися за стіл, першу хвилину панувала ніякова тиша. Хлопці кидали один на одного швидкі погляди, а Ніколь почала нервово соватися на стільці. Я звела очі до неба та голосно промовила:

— Я сказала, що Ніколь журналістка, а не бомба сповільненої дії. Розслабтеся!

— Зазвичай це одне й те саме, — нервово хихотнувши, промовив Давид. 

Хлопці підтримали його веселим гмиканням. 

— Не ображайся, Ніколь, — втрутився в розмову Алекс. — Ми нічого не маємо проти тебе особисто. Розумієш, наші колишні взаємодії з журналістами були не те щоб приємними. Ми просто не знаємо, як себе поводити, і що нас чекає цього разу.

Він ніяково всміхнувся, а хлопці підтримали його мовчазними кивками.

— Не варто хвилюватися, — спокійно відповіла Ніколь. — Я тут не для того, аби ставити провокативні питання чи змушувати вас говорити те, чого ви не бажаєте.

Схоже, колег по перу вона доволі добре знала. Я гмикнула та додала:

— Це правда. Коли вона заявилася на мій поріг, я думала, що знову прийшла чергова охоча написати про «божевільну Ліззі», — я саркастично всміхнулася та зобразила пальцями лапки. — Я вже збиралася зачинити двері у неї просто перед носом, але… Ніколь справді хоче допомогти. Не будьте упереджені.

— Ти все ще не полишаєш надії його знайти, правда? — похмуро спитав Оскар після короткої паузи.

— Ми говорили про це, Ліззі, — серйозно мовив Марк.

Я промовчала, відвівши вбік погляд. Говорили. Кожного року говоримо, і що мені з того? Ніби ці розмови можуть щось змінити для мене. «Не живи минулим, Ліззі», «Ти не можеш піддавати себе небезпеці», «Ми навіть не знаємо точно, чи ця легенда правдива» — кожну з цих фраз я вивчила вже напам'ять. 

— Ліззі? — Ніколь торкнулася мого ліктя, привертаючи увагу. — Про що вони?

Я стисла губи, не бажаючи відповідати. Вона теж не зрозуміє. Ніхто не розуміє.

— Ліззі все ще сподівається віднайти Макса, — тихо промовив Алекс, а я кинула на нього вбивчий погляд спідлоба.

Невже він думає, що Ніколь зможе змусити мене передумати? Чорта з два.

— Але, — розгублено почала Ніколь, — де ти збираєшся його шукати?

«Якби знала де, вже давно б знайшла!» — пробурмотіла про себе.

Різко обернувшись до неї, я примружила очі та впевнено промовила:

— Я думала, ти мені підкажеш. Адже мені здається, ти планувала розплутати цю справу зі зникненнями, хіба не так? — я говорила дещо різко та уїдливо, намагаючись замаскувати цим свою власну вразливість.

Ніколь уважно вдивлялася в моє обличчя якусь мить, а тоді ствердно кивнула: 

— Так і є. Я поки не можу зрозуміти в цій химерній справі геть нічого, але продовжу копатися в ній і надалі. Якщо ти віриш, що Макс живий, ми спробуємо його знайти.

Не вірячи власним вухам, я ошаліло кивнула. Я очікувала чого завгодно: різкої відповіді, знущальницького жарту, та навіть вручення офіційної довідки про божевілля. Але аж ніяк не того, що Ніколь без жодних вагань прийме мою правду.

Хлопці сиділи також приголомшені, перезираючись один з одним.

— Е-е-ем, дівчата, ви впевнені, що це розумно? — подав голос Марк. — Адже це може бути доволі небезпечно, і ви не знаєте, що саме може вас очікувати в процесі цих пошуків…