Розділ 31. Ліззі

З самого ранку мене охопила підвищена тривожність. Це було дивно, адже жодної явної причини я для цього не мала. Так, сьогодні приїжджають хлопці, але ми зустрічаємося щороку, і в мене немає приводу для переживань. Єдина зміна — присутність Ніколь. Проте й це не мало б мене так тривожити. Мені здалося, що ми з нею змогли більш-менш порозумітися при першій зустрічі і навіть домовилися про співпрацю.

Отже, в чому річ?

Як я не намагалася знайти відповідь — усе було марно. Тож увесь день я провела ніби на голках. З рук усе валилося, в голові постійно крутилися дурні думки, а тіло періодично пробирало дрібне тремтіння, і волосся на потилиці ставало дибки.

Мені вже ставало страшно за свій стан, і я від знервованості почала всім писати нагадування, що сьогодні на восьму вечеря. Мабуть, варто було б попросити когось прийти раніше, аби не божеволіти наодинці з власними думками але я не зважилася. 

Вечора я ледве дочекалася. Хоча, варто зізнатися, приготування вечері та сама підготовка дещо відволікли мене, давши видихнути на якийсь час. Але загальна напруженість та похмурість ніде не поділися.

Першою прибула Ніколь, чому я, на диво, зраділа.

— Привіт! Я принесла ягідний пиріг, — вона простягнула мені коробку. — У пекарні дали гарантію, що він дуже смачний.

Я взяла коробку та глянула на емблему.

— У цих все смачне. Дякую, проходь.

Ніколь пройшла всередину і роззирнулася.

— Нікого ще немає? 

— Ти перша, — я гмикнула, дивлячись на годинник, який вказував на пів на восьму. — Ну і ми ніби на восьму домовилися.

— Вибач, — зітхнула вона. — У мене є погана звичка спізнюватися, тому я намагаюся приходити раніше призначеного часу. Іноді це виходить набагато раніше… Як зараз.

— Та не переймайся, — всміхнулася я їй та взялася розпаковувати пиріг. — Я не проти.

Мене знову почало трясти, і руки помітно тремтіли. Спостережлива Ніколь не оминула це своєю увагою.

— Ліззі, ти в порядку? 

— Так.

Я відповіла автоматично, навіть не задумуючись. Так, як робила це вже багато років, бо завжди знала, що насправді — майже нікого з тих, хто ставив це питання, не хвилювало моє самопочуття.

— Ні, — відповіла я, облишивши пакунок та обернувшись до Ніколь. — Я не в порядку. Мені цілий день настільки тривожно, що я не знаю, куди себе подіти. Враження, що ось-ось відбудеться щось погане, або… що воно відбувається просто зараз, а ми не в курсі.

— Таке бувало раніше? — спитала Ніколь. — Можливо, це перед приїздом хлопців? Або синдром річниці?

Я замислилася. Про синдром річниці я не подумала. І це досить логічне припущення, адже Макс зник якраз у цих числах. Проте тоді я би переживала подібне щороку, мабуть. А я такого не пам'ятаю.

— Ні, — відповіла я після короткої паузи. — Мені здається, це вперше. І це якраз лякає найбільше.

— Зараз ти в безпеці, Ліззі. Тобі немає про що хвилюватися, — Ніколь зробила крок до мене та поклала долоні мені на плечі. — Ти вмієш робити дихальні практики? 

Я кивнула. Справді вміла кілька, але сьогодні про них, чомусь, навіть не згадала.

— Тоді давай зробимо. Повторюй за мною.

Заспокійливий голос Ніколь та розмірені вдихи і видихи справді дуже допомогли. Тривожність не зникла повністю, але тіло відчувалося набагато вільнішим та не тремтіло.

— Дякую тобі, — втомлено промовила я. — Не знаю, що на мене найшло взагалі.

Цей стан виснажив мене так сильно, що я й помітити не встигла. Ні, однозначно більше цього допускати не можна.

— Таке з усіма може трапитися. Особливо на фоні постійного стресу, — спокійно промовила Ніколь.

— Тук-тук, є хто вдома? — З вулиці долинули веселі голоси, і мої губи мимоволі розтягнулися у посмішці.

— А ось і вони! — я вхопила Ніколь за руку та повела її до дверей. — Ходімо, я вас познайомлю.