Розділ 29. Ніколь

— І що ж ви там побачили? — напружено запитав Даніель, на мить випередивши мене з тим самим запитанням.

— В тому-то й річ, що нічого! — Стас плеснув долонею по столу та розпачливо похитав головою.

— В сенсі нічого? — розгублено спитала я. — Адже ти сказав, що…

Я махнула рукою, натякаючи на його попередні слова.

— Так. І це найхимерніше. За хвилину до півночі камера, скерована на шафу з цими документами, ще показувала всі теки на звичному місці. А потім почалися якісь перешкоди. Чи то зі зв'язком проблеми, чи з самою камерою. Але одразу по півночі картинка стабілізувалася, і полиці, на яких зберігалися справи про ці випадки, були вже порожніми.

Стас замовк, і в альтанці запала дзвінка тиша. Ми з Даніелем обмінялися напруженими поглядами, не розуміючи, як сприймати все сказане.

Стас якусь мить дивився в одну точку, а тоді підняв голову та глянув по черзі на мене й Даніеля.

— Не віриться, еге ж?

І справді, ситуація була чудернацька. Проте не могли ж документи просто випаруватися в повітрі. Речі не зникають безслідно. Щойно я про це подумала, як внутрішній голос одразу ж додав:

«Так, Ніколь, як і люди. Проте саме це тут і відбувається вже десять років».

Я відкинула цю думку та змусила себе зосередитися.

— Скільки тривали перешкоди?

— Одна хвилина сімнадцять секунд, — чітко відповів Стас.

Моя ліва брова несвідомо підскочила вгору від такої точності. Я витягла з сумки блокнот та почала писати нотатки.

— Тобто теоретично хтось за цей час міг зайти, забрати теки й вийти?

— Теоретично так, але цього точно не було.

— Поясни, будь ласка.

Стас зітхнув і провів долонею по обличчю.

— Коридорна камера, на щастя, працювала без збоїв. Ми її перевірили. Коридор був порожній, і в цей час ніхто не заходив до архіву й не виходив із нього. Двері були замкнені на замок.

— А на архівній камері взагалі нічого не було видно?

— Верхня і нижня частина кадру залишилася без змін. Перешкоди були лише посередині — якраз там, де знаходилися ті полиці з теками.

Я задумливо постукала ручкою по блокноту. Дуже дивно.

— А вікно? — ухопилася я за очевидну думку. 

— Це третій поверх. На вікнах ґрати та сигналізація.

Я повільно видихнула, відклала ручку та сперлася на спинку лавки, склавши руки на грудях.

— Зрозуміло, — похмуро промовила я.

— …що нічого не зрозуміло, — ледве чутно додав Даніель.

Стас на це лише гмикнув та криво всміхнувся.

— Я ж казав. Ситуація дивніше нікуди.

— Це вже точно, — пробурмотів Даніель.

Я ще раз глянула на свої нотатки.

Камера працювала весь час справно, і лише на хвилину і сімнадцять секунд з'явилися перешкоди. Причому решти камер це не торкнулося. Ніхто не заходив, двері були замкнені, вікно захищене від проникнення зовні.

А справи якимось чином зникли.

— Скажи, Стасе, а цей запис із камери ти зможеш дістати? — запитала я. — Хочу сама на нього глянути. Раптом помічу щось, що поліція пропустила.

Хоча, якщо чесно, я чудово розуміла, що шансів на це було небагато. Але спробувати все ж варто.

Стас замислено постукав пальцями по столу.

— Спробую. Хоча й не можу нічого гарантувати.

— Дякую, — промовила я з посмішкою. — І ще стосовно останніх двох справ. Ти сказав, що зникли всі, крім них?

Стас кивнув та, розуміючи, до чого я хилю, додав:

— Я постараюся зробити фото, як повернуся до відділку. Пощастило, що їх ще не відправили в архів. Вони так і лежать у кабінеті головного слідчого.

Я вдячно кивнула, але ця деталь здалася мені також дивною. Отже, старі справи зникли з архіву, а останні дві, які ще не встигли туди потрапити, залишилися. Чому? Питань наразі набагато більше, ніж відповідей. І кожна наступна розмова з очевидцями або людьми дотичними до розслідування цієї чудасії, їх лише примножує.

Тепер я трохи краще розумію небажання Даврея взагалі торкатися цієї теми, а тим паче — висвітлювати її в пресі.

Я закрила блокнот.

— Що ж, дякую тобі за допомогу, Стасе.

— Та поки ніби й нема за що, — відмахнувся він.

— Не сказала б. Будь-яка інсайдерська інформація — дуже цінна.

На це він лише всміхнувся і на якусь мить в альтанці запанувала тиша. Я крутила в руках склянку з водою, намагаючись вкласти хоч в якусь логічну картину усе сказане Стасом.

Я вже навіть не дивувалася всім тим химерностям. Здається, що Д'яребськ за ці дні просто позбавив мене цієї здатності. Але я намагалася все ж намацати хоч якусь ниточку, за яку можна потягнути, щоб розплутати цю справу. Бо поки що вони лише зав’язуються у все тугіші й заплутаніші вузли.