Розділ 28. Ніколь

Мить знадобилася мені, аби оволодіти собою. Я кліпнула та ще раз уважно глянула на чоловіка: високий, стрункий, гарно укладене русяве волосся, чіткі риси обличчя. І абсолютно звичайні каро-зелені очі. Скільки не вдивлялася, так і не побачила аномальної «блискучої яскравості».

Схоже, я все ж занадто вразилася сьогоднішнім сном, а гра світла зіграла зі мною поганий жарт.

Замислившись, я не одразу зрозуміла, що непристойно довго роздивляюся незнайомого чоловіка, а тиша в альтанці стала надто незручною.

— Е-е-ем, Ніколь, це Стас, — здивовано позираючи то на мене, то на нього, промовив Даніель. — Я тобі про нього розповідав. Усе гаразд? Ніколь?

— Так, — я повернулася до Даніеля, намагаючись виглядати якомога невимушеніше. — Просто мені здалося…

Ні. Мабуть, все ж не варто розповідати про дивні сни та яскраво-смарагдові очі.

— …знайомим ваше обличчя, — промовила я вже до Стаса. — Вибачте, це було недоречно. Я Ніколь, журналістка «Столичного Об'єктива».

Підвівшись, я подала чоловікові руку. Він потиснув її та чарівно всміхнувся.

— Немає за що перепрошувати, Ніколь. Який чоловік образиться, коли його розглядає така чарівна дівчина? І можна на «ти».

— Власне, нам потрібна твоя допомога, Стасе, — перервав цей потік неприкритого флірту Даніель.

Він виглядав дещо збентеженим та занепокоєним. Не хоче, щоб його друг приділяв мені увагу? Я теж, звісно, не горю бажанням, але й сама можу себе відстояти, якщо потрібно. Проте якихось ознак невдоволення на його обличчі я не побачила, тож, можливо, справа в чомусь іншому. Менше з тим, зараз варто приділити увагу насамперед справі. І чому це мене взагалі хвилює внутрішній стан Даніеля?

Я ледве помітно струснула головою, намагаючись позбутися недоречних думок. Стас вже сидів біля Даніеля, склавши руки на столі в замок. 

— Що трапилося? — промовив він доволі серйозно.

Мушу визнати, Стас, вочевидь, теж досить швидко перемикався на справу, коли потрібно було. Професійне, мабуть.

— Нам потрібні справи всіх зниклих біля уламка за десять років, — прямо видав Даніель.

Стас присвиснув, окинувши нас здивованим поглядом.

— Оце так запит, Даніелю! І як ти собі уявляєш, що я вам їх дістану?

— Не потрібно виносити самі справи з відділку, — втрутилася я в розмову. — Ти можеш зробити фото або відсканувати та відправити в електронному вигляді. Цього вистачить.

Стас зам'явся, відводячи очі та соваючись на лавці. Він щось знав про це і явно не хотів казати. 

Даніель також помітив його реакцію.

— Друже, що таке? З цим можуть виникнути проблеми?

— Не можуть. Вони вже є, — він все ж відповів, позираючи на нас спідлоба та постукуючи пальцями по столу. 

— Що ти маєш на увазі? — спитав Даніель, кинувши мені короткий занепокоєний погляд.

— Що цих справ немає. Зникли всі, окрім останніх двох. 

— Зникли? — вражена почутим, я не могла до кінця осягнути суті сказаного Стасом.

— Саме так. У відділку такий кіпіш зараз, ведеться внутрішнє розслідування, перевірки, шманають нас, уже ледь не до спіднього зазирали, — нервово промовив він. — Тож ваш запит, Ніколь, навіть не збиралися розглядати. Просто тягнуть час та надішлють відмову, коли термін відповіді закінчиться.

Я ошелешено глянула на Стаса, а тоді на Даніеля. Він був приголомшений не менше, ніж я. 

— У відділку думають, що їх хтось викрав? — запитала я перше, що спало на думку.

— Мабуть. Принаймні за офіційною версією, — Стас знову нервово засовався на лавці, та повернув погляд в бік моря.

— А за неофіційною? — за мить перепитала я, безпомилково вловивши головне.

Стас різко повернув на мене погляд та примружився. У погляді його було видно вагання, а правий куточок губ ледве помітно сіпнувся кілька разів.

— За неофіційною… Її просто немає. Тому що пояснити те, що ми бачили на камерах спостереження, неможливо.