Розділ 27. Ніколь

— Я була у Ліззі, — вирішивши не ходити манівцями, я виклала Даніелю все, як є: — Вона сказала ти маєш якісь зв'язки в місцевій поліції. Це так?

— Так, — охоче погодився він. — Ще коли зник Артур, я роззнайомився з одним хлопцем-поліцейським. Відтоді ми товаришуємо. Якого роду допомога потрібна? 

Даніель потягнувся до кишені та витягнув телефон, явно готуючись дзвонити негайно. Гарний підхід до роботи, це мені подобається.

— Наша редакція надіслала офіційний запит щодо надання мені матеріалів розслідування стосовно усіх зниклих в Д’яребську за десять років. Офіційно вони мають ще день на відповідь, проте… Я сумніваюся, що місцевий відділок погодить запит.

— Зрозуміло. Тобі необхідно дістати ці документи?

— Так. Варто, звісно, дочекатися офіційної відповіді, але я вирішила підстрахуватися.

— Правильно робиш, — відповів Даніель, гортаючи список контактів на телефоні. — Я майже впевнений, що запит відхилять. Проте, думаю, цю проблему вдасться вирішити.

Він клацнув на кнопку виклику та підніс телефон до вуха.

— Стасе, привіт, друже. Ти на роботі? Так? Чудово! Хочеш пообідати на Алеї квітів? П’ята альтанка. Супер, до зустрічі.

Даніель завершив розмову та відклав телефон.

— Ось і все, він буде хвилин за п'ятнадцять, — знову звернувся він до мене.

— Оперативно, — я гмикнула та з повагою глянула на Даніеля. 

Ось би ще ця справа так само оперативно розплуталася, було б взагалі неймовірно.

— Раз ми все одно маємо поки вільний час, пропоную пригоститися, — він відкрив коробку з тістечками та посунув її на центр столу. — Це з найкращої цукерні Д'яребська. Спробуй, вони надзвичайно смачні.

Гаразд. Я зітхнула і потягнулася до коробки. Адже це просто тістечка, і нічого більше.

Даніель налив к мою склянку води з глечика, і мушу зізнатися: це було неймовірно доречно. День сьогодні й справді був напрочуд спекотний, і хоч альтанка продувалася морським вітерцем та була обвита квітучими рослинами, що створювало природній затінок, — від духоти це не рятувало.

Тістечка дійсно були смачні. Хоч я й не була голодна, але кілька штук з'їла із задоволенням.

— То ти живеш у столиці? — Даніель перервав мовчання дещо несподіваним для мене запитанням. Якесь воно… більш особисте, ніж ділове.

— Саме так, — коротко відповіла я, явно демонструючи небажання подальших розпитувань.

— Це містечко, мабуть здається тобі швидше окремим районом, ніж повноцінним містом? — Даніель всміхнувся, намагаючись підтримувати бесіду.

Не можу сказати, що мені було аж так неприємно з ним розмовляти, скоріше навпаки. Та зараз будь-яка чоловіча увага викликала всередині мене тривожну напругу. Здається, розрив з Адамом занадто сильно вплинув на мене, і тепер я не можу нікому довіряти і навіть допустити всередині себе такої можливості.

— Місто як місто, — я знизала плечима, невимушено поїдаючи тістечко. — Комунікації трохи налагодити було б корисно. А так тут доволі гарно та затишно.

Я знову замовкла, не ставлячи зустрічного запитання. Думаю, Даніель доволі чітко зчитав підтекст, бо за мить тихо промовив:

— Вибач, якщо моя поведінка була недоречною та змусила тебе ніяковіти чи почуватися незручно. Я не хотів тебе засмутити. Лише подумав, що… — він затнувся, а тоді махнув рукою та відвів погляд. — Неважливо. Вибач, Ніколь.

Даніель виглядав щиро засмученим і, здавалося, йому справді прикро. Вже не знаю через що більше: через мою реакцію чи тому, що дійсно вважав свою поведінку недоречною. Я на мить ще раз прокрутила у голові нашу сьогоднішню зустріч і неохоче визнала, що все ж надто суворо до нього поставилася. Так, я розглядаю нашу взаємодію виключно як ділову, і в мене є певні норми визначення цього поняття. Можливо, в Даніеля вони просто інші, і він лише намагався бути приязним та проявити певну гостинність. Я важко зітхнула та промовила:

— Все в порядку, Даніелю. Ти теж мені пробач, якщо я була різкуватою. У мене останнім часом…не надто ладиться у житті. 

Даніель перевів на мене погляд, в якому прикрість і сум змінилися ледве помітними іскорками надії.

— Гм, справді? Вимушений зізнатися, у мене теж. Я не наполягаю, але якщо ти захочеш виговоритися, я залюбки послухаю, — скоромовкою промовив він, і поспішно додав: — Виключно, як друг, звісно.

Я всміхнулася від його умисної обережності та легкої кумедності, з якою він промовив ці слова. І вже дійсно задумалася: можливо, й варто поговорити та поділитись наболілим. Розмова з пані Тіною тоді дуже мені допомогла. Може, саме чоловічої поради мені й не вистачає зараз, аби вийти з тих рамок, які я сама собі збудувала. Я вже відкрила рота, аби почати свою оповідь, як нас перервав чийсь мелодійний голос:

— Оу, я вам не заважаю? Даніелю, чому не повідомив, що обід буде в такій прекрасній компанії? 

Я озирнулася на вхід до альтанки і ледь не вдавилася повітрям. Промені сонця, що так влучно пробилися крізь рослинний купол, осяяли очі незнайомого чоловіка. Яскраво-смарагдові очі.