Розділ 26. Ніколь

Прокидатися було важко. Було враження, ніби я вчора не працювала, а гарцювала на якійсь вечірці, про яку я нічого не пам'ятаю. Боліло все: ноги, тіло, голова і, мабуть, навіть кінчики волосся.

Але голова особливо. Вона розколювалася так, що мені здавалося — розплющ я очі і біль стане абсолютно нестерпним. Добре, що я з вечора закрила заслони на вікнах. Сівши на ліжку та дуже обережно розплющивши очі, я побачила, що кімната занурена у м'яку напівтемряву, а з-за щілини між фіранками просковзують поодинокі промінчики ранкового сонця.

Порившись у своїй аптечці я знайшла пігулку від голови. Хоч би допомогла й пошвидше. Мені потрібен тверезий розум, я не можу собі дозволити перебувати в такому стані.

Поки запивала пігулку водою, згадала про дихальну медитацію, якої колись навчила мене одна інтерв’юерка, і вирішила спробувати зробити її зараз. А раптом все в комплексі допоможе швидше? Розмірене дихання і справді добре вплинуло, дещо зменшивши тиск на голову. 

Навіть дихати, здається, стало не так важко. В спогадах почали миготіти уривки сьогоднішнього сну, вчорашні слова на телефоні, що відкрилися в документі замість нотаток, чи то їхнє уявлення втомленим мозком…

Головний біль поступово минав, але на заміну йому приходили тілесні відчуття, що я пережила під час сну. Мене одразу ж зазнобило. Цей сон… він був таким реальним. Я відчувала його не просто емоційно — я відчувала фізично кожен дотик цих аномально-зелених водоростей до свого тіла, їх пружні, слизькі мацаки, що силою тягнули на дно; відчувала, як мені бракує повітря, як пече легені, як тіло наповнюється водою…

Мене почало трясти. Тіло ніби знову й знову переживало це, хоч я й не мала жодного подібного досвіду наяву. Тепер я ще більше розумію Ліззі. Якщо шістнадцятирічна дівчинка пережила подібне, це не могло не залишити глибокий відбиток на її особистості. І зізнаюся щиро і з великою повагою: вона напрочуд добре змогла з цим впоратися. 

Я почала дихати глибше та повільніше, намагаючись заспокоїтися та вгамувати цю тілесну реакцію. Виходило погано, але я продовжувала. Перед замкненими повіками раптом проскочили два яскравих смарагдових вогники. Ці очі я теж бачила уві сні. І чула привітання про зустріч.

Тілом пробігла хвиля сиріт.

Якщо решту сну я могла списати на те, що мій мозок просто так опрацьовував усю отриману за день інформацію, то цей момент дуже важко було пояснити. Хто цей чоловік? Чому він мені наснився? Це моя хвора уява, перевтома, знак, чи щось інше?

Струснувши головою, я підвелася з ліжка. Слід привести себе до тями і налаштуватися на робочий лад. В такому стані я не зможу взагалі нічого, так не піде.

На задерев’янілих ногах і з досі дещо тремтячим тілом я рушила до вбиральні. 

Прохолодний душ нарешті змив з мене залишки цього марення та неспокою. В голові остаточно прояснилося і хоч осад від сну залишився, та він вже не затоплював мене повністю, даючи можливість більш об'єктивно та тверезо мислити.

Швидко перехоплюючи сніданок, я зателефонувала до Даніеля та домовилася про зустріч в обід. Обговорювати моє питання по телефону все ж було не надто доречно.

Оскільки обідній час для мене настав доволі швидко через катастрофічний ранок, то одразу після їдальні я перевдягнулася, накинула на плече незмінну сумку з ноутбуком, та рушила на зустріч в умовленому місці.

На набережній Д’яребська було одне надзвичайно гарне місце — невеличка площа з дюжиною альтанок, які були оздоблені в’юнкими живими квітами. Я бачила цю локацію на путівнику, але ще не встигла відвідати особисто. Даніель призначив зустріч саме тут, отже мені випала нагода відкрити для себе це дивовижне місце.

Коли я підходила, побачила, що Даніель вже на місці — стоїть перед альтанкою, спершись на парапет та замислено дивиться на море. Сьогодні він був вдягнений менш офіційно — у світлий, лляний костюм, — як, втім, і я, яка чомусь вирішила вдягнути на зустріч сукню.

— Привіт, — Даніель озирнувся на моє привітання та випростався, подарувавши посмішку. — Довго чекаєш?

Я глянула на годинник, припускаючи, що спізнилася, але ні — прийшла навіть на кілька хвилин раніше.

— Привіт. Ні, щойно прийшов, просто був тут неподалік.

Він жестом запропонував мені зайти до альтанки, де на невеличкому столику стояв глечик води з льодом, скибками лимону та гілочками м'яти. Поруч були дві склянки та коробка з тістечками.

— Гм, — я окинула це все поглядом та з підозрою глянула на Даніеля. — Ти когось ще чекаєш?

— Та ні, — з усмішкою відповів він. — Це для нас.

Звівши до перенісся брови, я подарувала йому погляд, з ледве помітною ноткою невдоволення.

— Не подумай нічого зайвого, — підняв він вгору руки, правильно розтлумачивши мій настрій. — Просто вирішив тебе пригостити та подбав про наводнення організму в таку спеку.

Ще мить пильно вдивляючись у його перебільшено невинне обличчя, я зітхнула і все ж сіла на лавку в альтанці. Хай собі думає, що хоче, та я сприймаю нашу співпрацю виключно як ділову. Та і навряд після розриву з Адамом взагалі захочу стосунків найближчим часом.

Даніель просяяв широкою посмішкою, та сів навпроти мене. Та коли заговорив, тон його був справді діловим та серйозним: