Розділ 25. Ніколь

До свого готелю я повернулася, вже коли вулиці затягнуло густими сутінками. Ліззі викликала мені таксі, незважаючи на всі мої заперечення та аргументуючи тим, що молодій дівчині не варто гуляти темними вулицями малознайомого міста.

Ми домовилися щодо вечері на суботу, тож я мала ще два дні для того, щоб владнати інші справи з мого списку. Завтра я планувала зателефонувати Даніелю. Ліззі по секрету розповіла мені, що в нього є зв'язки в поліції. Якщо мені не вдасться згідно з офіційним запитом отримати необхідну інформацію, то слід підстрахуватися і піти неофіційним шляхом.

А в тому, що на офіційний запит відреагують відмовою, я вже, чомусь, навіть не сумнівалася.

Йдучи сходами вгору я мимоволі прокручувала в голові сьогоднішній день: відвідування поліції, розмова з Матвієм, телефонний дзвінок від Даніеля, знайомство з Ліззі та наша душевна розмова. Важко було усвідомити, що все це відбулося за такий короткий проміжок часу.

Зайшовши нарешті до номера, я недбало скинула з себе туфлі та піджак і поклала сумку з ноутбуком на стіл. Важко плюхнувшись у крісло, я витягнула втомлені ноги і видала змучений стогін. Хоч мені й не довелося долати шлях від Ліззі пішки, та все одно ноги були, мов налиті свинцем. 

Здавалося, ніби я за день взагалі не присіла жодного разу. Що ж, варто визнати, що сьогодні я дещо перепрацювала. А отже користі від мене вже не буде жодної. Слід відкласти вечірню роботу, йти до вбиральні і лягати відпочивати. На завтра мені сили ще знадобляться.

Як же добре, що тут є ванна. Я набрала собі її повну по вінця гарячої води, додала ароматну сіль та олії, які були тут у гарних маленьких скляних баночках. Вляглася і лежала у ванні, аж поки вода не почала охолоджуватися, а я відчула, що ще трохи — і засну прямо тут.

Вилізши з ванної, я перевдягнулася в м'яку піжаму та нарешті вляглася в ліжко. Все ж таки вирішивши перед сном перечитати з телефону деякі нотатки, які я робила вчора на ноутбуці.

Я зайшла у хмарне сховище та відкрила документ. На мить мені здалося, що текст в документі поплив у мене перед очима, перетворившись на слова великими звивистими літерами: 

«Що, Ніколь, шукаєш мене?».

Та варто було мені кліпнути, як слова пропали, замінившись звичною нотаткою, яку я писала буквально вчора ввечері. Ще раз прокліпавшись та потерши очі, я глянула на документ. Все правильно, він зовсім не змінився — саме той текст, який я набирала вчора. 

— Схоже, Ніколь, тобі варто просто йти спати, — пробурмотіла я собі під ніс відкладаючи телефон. — Без жодної роботи. Бо вже ввижається всяке.

Щойно я вмостилася зручніше та заплющила очі, як моє тіло провалилося у важкий, похмурий сон. Мені снилися глибини моря з чорною водою та зеленими флюоресцентними водоростями, які тягнуться до мене, хапають за руки, за ноги, обвиваються довкола шиї і намагаються затягнути у чорний блискучий вир розлому. Я борсаюся, вириваюся, намагаюся відчепити їх руками, боляче стискаю нігтями... Але все марно. Щойно їм вдається затягнути мене глибше, як я, захлинаючись водою та задихаючись, випірнаю на поверхню і бачу перед собою яскраво-зелене небо, вугільно-чорну землю і заворожуючі, аж занадто привабливі, смарагдові очі, що дивляться на мене з хитрим прижмуром.

«Ну привіт, Ніколь, нарешті ми зустрілися.»