Розділ 24. Ліззі

— Ліззі? — Ніколь злегка відсторонилася, намагаючись зазирнути мені в обличчя.

Мені було важко підняти на неї погляд. Я уявити собі не могла, що можу так розклеїтися, фактично, при незнайомці. Витерши рукавами светра очі, я шморгнула носом та підняла голову.

В очах Ніколь не було ані жалощів, ані зверхності. Вона дивилася на мене, як людина, яка знає, що таке біль втрати і як нелегко з ним жити.

— Тобі зараз важко, — тихо промовила вона. — І це цілком зрозуміло. Ти десять років сама несеш свій тягар. Я не можу зараз сказати, що вірю в містичного Морського Диявола, але бачу, що з цією історією щось не так. Хай навколо відбувається надзвичайно багато дивного, нелогічного та неприродного, та я до останнього шукатиму причину. І я думаю, якщо ми візьмемося за пошуки разом, то справа піде набагато швидше. 

Не перебиваючи, я слухала слова Ніколь, які вона промовляла надзвичайно заспокійливо та впевнено. Від цієї інтонації емоції мої також потроху вляглися. Я видихнула та невпевнено запитала:

— То ти мені віриш? Не вважаєш мене божевільною?

— Звісно, вірю. Поки що ніяк не можу пояснити усе, про що ти розповіла, але вірю.

Заплющивши очі, я ковтнула, і ком в горлі, який був присутній багато років, нарешті зник. 

— Дякую, Ніколь, — поглядом я намагалася передати їй усю свою вдячність. — Мені важливо було почути ці слова.

Ніколь кивнула і, переконавшись, що я поступово повертаюся до тями, рушила до стіни.

— Отже, все почалося з цього? — вона вказала пальцем на вирізку з газети десятирічної давності. 

Тієї, де писали про «загадкове зникнення хлопця». Я зберегла абсолютно все, що назбирала за ті два роки до свого повноліття та переїзду сюди.

— Так, — також підійшовши до стіни, я окинула її поглядом. — Ти знаєш про камінчики?

— Маєш на увазі оберіг з дивною назвою «курячий бог»? — перепитала Ніколь, іронічно вигнувши брову. 

— Саме так. Макс теж його мав. Камінчик принесло до берега наступного дня. Його друзі знайшли його та впізнали по мотузці. А потім принесли мені і спитали, чи не хочу я його собі залишити.

Пам'ятаю цей день як зараз. Вони стояли переді мною з тугою в очах та крайнім ошелешенням на обличчях. Ціла та неушкоджена мотузка з каменем, зав'язана на вузол. Її хтось ніби стягнув з його руки, хай це й не було можливим. Хлопці розповідали, що він туго зав'язав її на зап'ясток просто при них.

— І вони не знайшли це дивним? — перервала Ніколь потік моїх спогадів.

— Чому ж… Знайшли. Проте шукати пояснень їм не було ані сил, ані часу. Їхні канікули завершувалися, і вони мусили повертатися та займатися вступом до університетів. Досі приголомшені втратою друга та з обіцянками від поліції «неодмінно розслідувати цю справу», — я гірко всміхнулася, відчуваючи злість та огиду, як завжди, коли пригадувала наших правоохоронців.

— Скажи, а ти підтримуєш з ними контакт і досі? — запитала Ніколь.

— Так, звісно. На самому початку я відчувала незручність і очікувала звинувачень та ненависті на свою адресу. Але хлопці неймовірно підтримали мене тоді й зараз регулярно дзвонять.

— Було б добре, якби вдалося з ним поспілкуватися. Може, поділишся контактами?

— Немає потреби, — промовила я.

Та побачивши серйозне обличчя Ніколь, яка вже збиралася щось заперечити, пояснила:

— Вони приїздять за два дні. Збираємося на вечерю в мене в суботу. 

Трохи помовчавши та повагавшись якусь мить, я все ж додала:

— Ти теж приходь. Я вас познайомлю.