Розділ 23. Ліззі

Тривали хвилини, а я не знала, з чого мені почати. Здавалося б: бери й розповідай. Але було таке відчуття, ніби я маю почати з чогось правильного, аби Ніколь зрозуміла, аби бодай хтось мені повірив за усі ці роки.

— Усе це може здатися тобі божевіллям, — попередила я її, поглядаючи спідлоба. — І ти під час моєї розповіді можеш передумати щодо співпраці, переконавшись, що я недарма маю репутацію схибленої відлюдниці.

— Залиш висновки мені, — махнула вона рукою. — Я чула багато дивного за своє життя.

Ніколь повернулася в крісло, а я рушила до столу. Поставила коробочку з кнопками і розвернулася, обпершись на нього.

— Мені було шістнадцять. Батьки взяли відпустку та вирішили поїхати на курорт. Я воліла б лишитися вдома, провести ці тижні з друзями, але хто ж мене питав, — спогади накочували, миготячи в голові картинками минулого. — Погода спочатку була сонячна, літня, як і годиться в цю пору. А потім зненацька почалася буря, яка тривала всю ніч і вщухла повністю лише за добу.

— Та буря, яку не відстежили жодні прилади? — уточнила Ніколь. 

— Саме так. Її ніби й не існувало, якщо вірити фактам. Ні до, ні під час, ні після. Але всі ми її бачили, чули та відчували. Це був перший дзвіночок, на який ніхто не звернув уваги. І який зрештою, запустив невідворотний процес.

На мить замовкнувши, я задумалася: а що можна було б зробити? Хлопці знали про легенду, мабуть, раніше за всіх. Але це й так нічого не дало. Якась могутня сила вирішила увірватися в наше спокійне життя і навряд чи хтось із нас мав змогу її зупинити.

— Думаю, переказувати тобі всю хронологію немає сенсу, адже Матвій вже розповів тобі? — я зиркнула на Ніколь, і та згідно кивнула. — Гаразд. Перейдімо ближче до суті.

Тремтіння в руках важко було вгамувати, тож я зібрала руки в замок, стиснувши їх до побілілих кісточок.

— Того ранку батьки поїхали на екскурсію, а я відмовилася. Вони сказали мені сидіти вдома та чекати їхнього повернення. Мама запропонувала помалювати чи почитати, і я охоче погодилася. За вікном ледве жеврів світанок, але спати мені не хотілося. Мабуть, морське повітря зробило свою справу, бо прокидалася я тут дуже рано, та ще й без жодного будильника. Я вирішила вийти на веранду та зробити замальовку вранішнього моря. Але на очі потрапив той уламок, і мене ніби перемкнуло…

Розімкнувши руки, я потягнулася за склянкою. Кубики льоду вже майже розтанули, але й так постукували по стінках, коли я, тремтячи вже, мабуть, повністю, відпила трохи води.

— «А що, якщо» — ця думка виникла у мене в голові несвідомо, і я, в силу своєї юнацької дурості, піддалася їй без жодних сумнівів. У мене не було проблем із плаванням — дідусь добре навчив мене ще в дитинстві. Проте, коли я допливла майже впритул до уламка…

— Почала тонути? — співчутливо спитала Ніколь.

— Майже, — кивнула я. — Але не тому, що раптом розучилася плавати, і не через судоми. Я… відчула, як щось слизьке почало обплітати мою ногу та наполегливо тягнути вниз. 

— Ти не бачила, що це було?

— Там же вода чорна, ні чорта не видно вже від поверхні.

Ніколь насупилася, і в погляді її промайнула недовіра.

— Повір, це правда. Ти ніби в чорнилі плаваєш, або застрягла всередині дзеркала. Моторошні відчуття, — я здригнулася, побачивши перед очима спогад, ніби це було вчора.

— Я намагалася висмикнути ногу, і часом мені навіть вдавалося це зробити, та слизьке щось ніяк не хотіло від мене відчепитися. Я не могла відплисти навіть на пів метра, — від спогадів моє тіло вкрилося мурашками, а волосся на потилиці настовбурчилося. Я ніби переживала це все наяву знову.

— Скільки це тривало? 

— Не знаю. Лік часу втратився, я пам'ятала лише як випірнала та йшла під воду знову й знову. А тоді хтось підхопив мене під руки, і мацаки ніби самі сповзли, відпустивши мене. Я відчула, що тримаюся вже не просто на поверхні води, а на нудлі. А поруч хтось говорить шось заспокійливе. Це був Макс.

З останніх сил я змушувала себе продовжувати розповідь. Підборіддя дрібно затремтіло, а очі почали затуманюватися. Я стільки разів розповідала цю історію, але чомусь саме зараз, з Ніколь, почувалася особливо вразливою.

— Він допоміг мені оговтатися та сказав плисти до берега, — продовжила я, зробивши глибокий видих. — І сам почав плисти за мною, але в ту ж мить почав тонути. Точно як я. Він намагався виплисти, захлинаючись водою, кричав, аби я пливла до берега. А я заклякла, Ніколь, уявляєш? Я не спробувала його витягнути… — мої очі наповнилися сльозами, і я більше не намагалася їх стримати. 

— Я просто попливла до берега, мріючи забратися подалі від того моторошного чудовиська. А мусила повернутися за ним, мусила! — мене наздогнала істерика.

Накопичені за багато років емоції знайшли свій вихід не у надто відповідний момент, але я вже не могла це контролювати. Я здригалася усім тілом, а сльози текли з моїх очей упереміш зі схлипами. 

Ніколь раптово опинилася біля мене, та обійняла, притуляючись до мого плеча.

— Тоді б ви потонули обидва, Ліззі. Ти не винна, в тому, що сталося, — вона гладила мене по спині, та спокійно і твердо наводила аргумент за аргументом. — Макс поплив тебе рятувати, навряд чи він хотів би, аби ти все ж потонула, правда? Тоді це все не мало б сенсу.