Розділ 22. Ліззі

— Справді? — я ледь не впустила склянку з рук.

Уявляю, яким був вираз мого обличчя зараз.

Ніколь так впевнено стверджувала про успішність нашої майбутньої співпраці, а я взагалі ще не вирішила, чи згодна й чи хочу з нею співпрацювати.

— Е-е-ем, ти впевнена? — скривившись, запитала я. — Характер у мене не цукор та й людей не те щоб люблю.

— Не має значення. У тебе є те, що мені потрібно: особистий досвід, інформація та певні висновки, засновані на вищезазначеному.

Ніколь заходила кімнатою, перелічуючи на пальцях причини, з яких ми мали працювати разом.

— А у мене, — продовжила вона, — є те, що потрібно тобі! 

— Так? — я склала руки на грудях і з очікуванням глянула на Ніколь. — І що ж це?

— Роки журналістського досвіду, вміння зіставляти факти та виокремлювати важливі дрібниці.

— Гм. Досвіду твого не маю, але решту я теж вмію робити. І доволі непогано, — заперечила я.

— І я маю право вести офіційне розслідування, звертатися до поліції та інших служб за інформацією, — «з козирів» зайшла Ніколь. 

Ось тільки козирі ці насправді — повний пшик.

— І багато ти довідалася від поліції? — насмішка сама просочилася в мій голос: знала я, як працює наша бюрократична система. Сумніваюся, що щось радикально змінилося.

— Я чекаю на відповідь щодо офіційного запиту, — підібгавши губи, мовила Ніколь.

— Угу, — важко зітхнула я на таку наївність. — Кажеш, журналістського досвіду маєш цілу панамку, а сподіваєшся, що вони погодять запит?

Ніколь так само важко зітхнула і перестала кружляти вітальнею, сівши в моє улюблене крісло. Звісно, сідай, почувайся як вдома. Кутик моєї верхньої губи нервово сіпнувся.

— Та особливо й не сподіваюся, — Ніколь говорила так втомлено й сумно, з неї ніби уся енергія раптом витекла. — Просто мене ця справа скоро з розуму зведе. Так, я згодна, що вона виявилася куди цікавішою, ніж я очікувала… Але й набагато заплутанішою і… божевільнішою, чесне слово.

— Вітаємо в Д’яребську! — невесело гмикнула я, на що Ніколь нервово всміхнулася.

— Та вже дякую.

І знову ця мовчазна пауза. Ніколь крутила в руках склянку, дивлячись в одну точку, а я роздивлялася її, думаючи, що мені приготувало життя: чергову халепу чи, можливо, все ж таки розв'язання моєї проблеми?

Ніколь кардинально відрізнялась від мене зовні — різний стиль одягу, колір волосся, зачіска, зріст. Ми були ніби повними протилежностями. Але погляд її мав у собі дещо знайоме. Так дивляться ті, хто зазнавав у житті болючих втрат. Можливо, вона має рацію, і ми дійсно зможемо спрацюватися. Якщо вона, звісно, не буде весь час занадто журналісткою.

— Що тобі вже вдалося дізнатися? — я поставила склянку на стіл та підійшла до своєї незмінної стіни.

— Найбільше — про Артура, який зник вісім років тому.

— Так, Мартейн, — я взяла зелену кнопку та тицьнула її у відповідному місці. — Найлегший випадок. Для здобуття інформації навіть зусиль не треба було прикладати, всі газети гуділи.

— Ще, про якогось хлопця, якого намагався врятувати ваш місцевий екскурсовод, Матвій, — вже бадьоріше додала Ніколь.

Я дістала чергову кнопку та тицьнула її в необхідне місце.

— А це — найважчий випадок. Хоча дещо мені все ж вдалося дізнатися. Якщо Матвій не помилився з описом юнака — його звали Андрій, і близьких в нього справді немає, як він і думав.

Випереджаючи можливі питання, відповіла я на все й одразу. Знаючи, що Ніколь говорила з Матвієм, не важко зрозуміти, що саме він їй розповідав та якими висновками ділився.

— Це все? — я обернулася до Ніколь, здійнявши вгору брови. Еге ж, небагато ти накопала, журналістка.

Вона підняла на мене погляд спідлоба, нічого не відповівши. А я відвернулася знову до стіни, в мільйонний раз розглядаючи одні й ті самі вирізки та нотатки.

— Ще я знаю… про першу жертву, — несміливо і ледве чутно промовила вона. — Про Макса.

Моя рука здригнулася, і з коробочки на підлогу висипалися кнопки. Ковтнувши тугий клубок в горлі, я нахилилася та почала їх збирати. Випроставшись, я взяла одну та тремтячою рукою пришпилила її біля фото Макса.

— Так, звісно, — голос мій був тихим і хрипким.

На плече мені лягла тепла долоня, і я почула м'яке та обережне питання Ніколь:

— Розповіси мені?

Я кивнула. Так, розповім. Аби ти тільки мені повірила.