Розділ 21. Ліззі

— Це що?.. — кинула Ніколь ошелешений погляд на мою стіну розслідування. 

— Десять років моєї роботи, — я гмикнула та рушила в бік кухні. — Давай одразу на «ти», я не люблю, коли мені «викають».

— Згода.

— Чаю, кави, води з льодом? — голосно спитала в неї і додала, бурмочучи собі під ніс: — Раз ти все одно не відчепишся.

— Можна води з льодом, дякую, — почулося приглушене з вітальні.

Наливши дві склянки води, я кинула в них по жменьці льоду та повернулася до Ніколь.

— Тримай.

Злегка загальмовано вона взяла склянку, продовжуючи роздивлятися мою стіну.

— Ти… це все сама? — Ніколь уважно глянула на мене. В очах плескалися недовіра, шок і, здається, дрібка поваги.

— Цікаво, з ким би я мала це робити? — мої брови злетіли вгору, супроводжувані іронічним поглядом. — Я взагалі-то місцева парія, якщо ти не в курсі.

— Просто це, — вона махнула рукою, обвівши в повітрі мої схеми, статті, нотатки та решту того, що було наліплене на стіну. — Вражає.

— Гм. Дякую, пані журналістко.

Між нами запанувала тиша. Вочевидь, Ніколь зовсім не очікувала того, що побачила. Уявляю, чого їй понарозповідали про мене. Сліпі дурні! Якби менше відмахувалися та заплющували очі на проблему, всі разом давно б уже натиснули на мерію та поліцію, і розслідування пішло б набагато швидше.

А так… кому воно треба, крім мене та ще кількох ентузіастів. Але всі вони зайняті: сім'ї, роботи, навчання, і я цілком розумію, бо люди обрали жити цікаво й повноцінно. Лише я не можу так просто все відпустити… Ця справа буквально стала усім моїм життям.

— Отже, — коли пауза стала нестерпно довгою, промовила я. — За які гріхи тебе відправили в наші краї?

Ніколь гмикнула, скоса глянувши на мене:

— Чому ж одразу за гріхи?

— Та годі, — я звела очі до неба. — Сумніваюся, що якась редакція всерйоз взялася б розслідувати цю справу.

— Може й так, — Ніколь підійшла до стіни та провела по вирізці з газети десятирічної давності. Тієї самої.

— Зізнаюся, я сама сприйняла це за покарання, — продовжила вона, повільно походжаючи перед стіною. — Листи від ваших місцевих приходили нам у редакцію щоліта. Проте після дзвінків у вашу поліцію всі питання ніби відпадали, і, звісно ж, ніхто не вважав ці зникнення суттєвими. Адже курортне містечко, влітку великий наплив туристів, постійно хтось губиться в морі.

Ніколь затримала погляд на одній з фотографій. Різко розвернувшись до мене, вона спитала:

— Звідки ти взагалі дістала всі ці документи й фотографії?

— Маю свої джерела та методи, — гмикнула я. — Не завжди законні та чесні, але якщо ти захочеш використати це проти мене, я все заперечуватиму. 

Я дозволила собі легку кривувату посмішку. Ніколь пильно вдивлялася в моє обличчя якусь мить, а тоді кивнула:

— Спрацюємося.