Розділ 20. Ніколь

Будинок Ліззі знаходився на околиці Д'яребська. Прикинувши відстань на карті, я вирушила одразу ж після того, як пообідала. Дорога була неблизькою, і потрібно було встигнути все до вечора. А ще невідомо, чи захоче Ліззі взагалі розмовляти зі мною. Враховуючи її доволі ексцентричну репутацію.

Близько сорока хвилин забрала в мене дорога, та ще й не найзручнішою місцевістю. Будиночок стояв ніби окремо від усього світу: на невеличкому пагорбі, оточений зусібіч фруктовим садом та гарною плетеною огорожею. Поміж дерев виднілася стежка, що вела до входу в будинок. Я роззирнулася довкола: тут було неймовірно гарно. Я, може, й сама не відмовилася б пожити в такому місці… колись.

Підійшовши до різьблених дерев'яних дверей, я постукала та завмерла в очікуванні. І чого я взагалі вирішила що вона обов'язково має бути вдома? Оце буде мені сміху, якщо я такий шлях здолала дарма. Мабуть, тоді сяду й чекатиму її повернення просто під дверима.

Реакції на мій стукіт не було жодної, і я вже встигла засмутитися через висновок, що моє припущення правильне, але вирішила про всяк випадок постукати ще раз.

За кілька секунд двері різко розчахнулися, і переді мною постала молода дівчина. Дещо вища за мене, з гарним каштановим волоссям і неймовірно кровожерливим виразом обличчя. Схоже, хтось справді дуже не любить гостей. Добре, що я вже була попереджена про її ексцентричність, тож не надто вразилася.

— Добрий день. Ви Ліззі? — хоч я й так була впевнена, що прийшла за адресою, та слід було переконатися напевно.

— Що потрібно? — дещо грубо й насторожено запитала вона.

— Я хотіла б поговорити з вами про події десятирічної давності, — я відповіла рівно, абсолютно не зважаючи на її неприязний тон. За роки роботи я й не з такими людьми стикалася. Встигла виробити професійну звичку в будь-якій ситуації триматися невимушено й спокійно.

Дівчина примружилася, уважно мене розглядаючи, та , вочевидь, роблячи якісь свої висновки.

— Журналістка? — спитала вона, і я мрвчки кивнула. — Статей про божевільну Ліззі більше не буде.

Я притримала рукою двері за мить до того, як вона їх ледь не захлопнула у мене перед носом.

— Я не збираюся писати про вас. Я приїхала сюди розібратися в тому, що сталося тоді з Максом.

Ліззі прочинила двері та з недовірою глянула на мене. 

Я розуміла її вагання. Вона сама протягом десяти років веде розслідування, через яке усі вважають її божевільною. Так, місцеві самі переказують одне одному байки, створюючи навколо уламка ореол містики та загадки, але навряд чи хтось взявся б серйозно розслідувати цю справу. 

Ніхто, окрім Ліззі. Я бачила вагання на її обличчі. А ще — сліди втоми, недосипу та знервованості. Вона явно не відмовилася б від допомоги, якби не думала, що це може бути чийсь дурний жарт чи чергова спроба виставити її дивачкою.

— Я дійсно хочу дізнатися правду, — зібравши всю свою переконливість, промовила я. 

Ліззі нарешті відступила та прочинила двері, важко зітхнувши.

— Ніколь, — представилась я.

Ліззі кивнула та жестом запросила мене увійти до своєї оселі. Переступивши поріг, я роззирнулася та охнула, не в змозі стримати емоцій.

Так, схоже, ні Матвій, ні Даніель не збрехали про «головного інформатора в місті».

__________

ВІД АВТОРКИ:

Любі читачі, якщо історія вам подобається, будь ласка, тицніть вподобайку та залиште коментар зі своїми враженнями. Для мене це дуже-дуже цінно.

(А підписка на сторінку подарує вашій авторці +100000 балів до натхнення та дозволить вам не пропускати новинки й доповнення до розділів у вигляді візуалів)