Розділ 19. Ніколь

— Божевільна Ліззі? — спитала я обережно. — Наскільки її інформації можна довіряти?

Прізвисько, яке дали цій дівчині, аж ніяк не вселяло довіри. Навряд чи перевіреного інсайдера хтось би звав «божевільним».

— Не зважайте на те прізвисько. Повірте, насправді — це остання людина в цьому місці, яку можна було б назвати божевільною, — запевнив мене чоловік. — Вона, звісно, ексцентрична та дещо… одержима своїми дослідженнями, та все ж вона багато років присвятила цій справі, до того ж Ліззі очевидця. Тому її інформація, можна сказати, з перших вуст.

— Очевидця? — я швидко писала в блокноті важливі тези, які необхідно було занотувати, щоб не забути.

— Так, — кивнув Матвій. — Це та сама дівчина, яку врятував Макс. 

Я ошелешено глянула на нього. Цікаво виходить.

— І тепер ця дівчина, наскільки я розумію, намагається розгадати ту саму загадку, над якою працюю й я?

— Саме так, — підтвердив чоловік. — Тож я думаю, ви будете корисні одна одній. Я розкажу як її знайти, якщо потрібно.

Охоче погодившись, я детально розписала маршрут до Ліззі зі слів Матвія. На цьому я подякувала, і ми з ним розпрощалися. Я нарешті рушила до кав'ярні, як і збиралася раніше. Тепер це було мені вдвічі необхідніше, оскільки нової інформації побільшало й її потрібно було ретельно впорядкувати.

Блукати набережною далі вже не хотілося, тож я рушила до найближчої кав'ярні — невеличкої, але двоповерхової та з відкритою терасою на даху. Саме там я і запримітила собі місце.

Мушу визнати, таке місце для роботи подобалося мені набагато більше, ніж звичний офіс. Краєвид згори відкривався приголомшливий: набережна з її ажурними лавками та зеленими клумбами; синьо-зелене море, що тихо плескалося, омиваючи пісок та дрібне каміння на окрайку берега; блакитне небо, що простягалося над головою, зрідка пускаючи на своє чисте полотно білі акварельні хмарки.

У кав'ярні я планувала лише випити кави та з'їсти якусь смачну булочку, але, глянувши на час та прислухавшись до своїх відчуттів, зрозуміла, що залюбки з'їла би повноцінний ланч. Поки готувалося моє замовлення, я вирішила опрацювати отриману інформацію. 

Передивилася записи, які зробила вчора, перечитуючи статті в інтернеті. Окремо виписала те, що, на мою думку, тепер виглядало ще підозрілішим. За десять років у Д'яребську біля того уламку зникали лише чоловіки. Принаймні з тих зникнень, про які відомо.

Щиро кажучи, я помітила це одразу, але в ту ж мить знайшла логічне пояснення: жінки в більшості своїй набагато розсудливіші, ніж чоловіки, та менш схильні до авантюрних пригод. Можливо, це моє власне упередження, проте саме ця думка прийшла в голову найпершою.

Але тепер я дивилася на це дещо інакше. Адже Ліззі теж була біля того уламка й тонула, поки її не врятував Макс. Але саме він, а не вона, пішов під воду, хоча, вочевидь, доволі добре плавав. І оповідь Матвія про те, що хлопця, якого він поплив рятувати, ніби щось затягнуло під воду…

Усе це справді видається доволі дивним.

Згадавши його зауваження щодо того, що перший хлопець був сиротою, я зробила собі помітку перевірити й цей момент.

Усе ж таки варто сходити до тієї Ліззі та поговорити з нею. Можливо, вона справді виявиться корисним джерелом інформації. Позначивши цю справу, як пріоритетну, я вирішила, що піду до неї завтра ж.

Офіціантка принесла мені замовлений салат зі стейком, і я, відклавши блокнот, взялася за їжу. Обідати в такому місці було окремим задоволенням. Все ж Летмінський мав рацію, коли відправив мене сюди. Ще й справа виявилася набагато цікавішою, ніж я очікувала.

Телефон задзвонив у сумці доволі неочікувано, а я, схоже, аж надто розслабилася, бо здригнулася від різкого звуку. На екрані відбився контакт «Даніель».

— Так, — відповіла я на дзвінок.

— Ніколь, привіт. Не відволікаю?

— Ні. Щось сталося?

— Все в порядку, — заспокійливо промовив він. — Ти казала дзвонити, якщо щось згадаю. І як же я взагалі міг це забути?

Даніель тихо розсміявся.

— Про що ти?

— Про головного інформатора в місті, звісно! — вигукнув Даніель. — У неї слідча база в цій справі, мабуть, більша ніж в поліції. Сходи до неї, я скинув тобі координати повідомленням. Її звати Ліззі.

Я від самого початку зрозуміла про кого йдеться, але однаково ледве не вдавилася чаєм. 

— Дякую Даніель, — с посмішкою промовила я, водночас перевіряючи повідомлення на телефоні. — Координати прийшли. Ти мені дуже допоміг.

Гаразд. Отже, відвідування Ліззі переноситься на сьогодні.