Розділ 17. Ніколь

— Ніколь, — я простягнула чоловікові руку для потиску. — Працюю в редакції «Столичний Об'єктив».

— Матвій, — відповів на привітання чоловік. — Неочікувано побачити журналістку аж зі столиці. Здавалося, усі поза Д'яребськом вважають наші легенди звичайними вигадками божевільних.

— Зізнаюся, я ще донедавна думала так само.

— А зараз вже не думаєте? — примружившись, запитав Матвій.

— Не скажу, що повністю змінила думку, але я вже менш упереджена.

Це вперше коли я зізналася в цьому вголос, та ще й іншій людині. Дожилися: Ніколь Гройстен, досвідчена журналістка, допускає ймовірність існування чогось містичного в реальному житті.

— Що ж змусило вас передумати? — продовжував допитуватися Матвій.

— Завелика кількість дивностей на один квадратний метр, — пожартувала я. — І усвідомлення того, що ваші правоохоронці теж не надто вірять у свої власні версії.

— Розмовляли з Давреєм? — розуміюче гмикнув Матвій, на що я кивнула. — Він непоганий мужик, порядний. Але занадто цінує власний мундир. У більшості випадків робитиме те, що згори накажуть. Навіть, якщо воно йому не дуже до смаку.

— Так добре його знаєте?

— Це ж Д'яребськ. Тут кожен усіх знає.

— А чому ви так зацікавлені цією темою? — запитала я Матвія. — Що аж екскурсії туристам влаштовуєте.

Наприкінці репліки не втрималася від короткої усмішки і чоловік чудово зачитав її підтекст.

— Гм, — криво всміхнувшись, він сунув руки в кишені штанів. — Не для того, про що ви думаєте. Грошей в мене вистачає, я вже двадцять років свою справу маю. 

Матвій витяг із кишені пачку цигарок та запальничку.

— Ви не проти? — спитав він, а я махнула рукою, погоджуючись.

Матвій підпалив цигарку та втягнув у себе дим. Запах тютюну різко перебив уже, як виявилося звичний солонуватий аромат моря.

— Дев'ять років тому це було, — почав свою оповідь чоловік. — Перше літо після того, як цей уламок тут з’явився. І після того, як згинув перший хлопець. Тоді, десять років тому, був єдиний раз, коли зникла лише одна людина. 

Матвій струсив попіл з цигарки та сперся на парапет, замислено вдивляючись в море.

— Я ввечері вертався зі своїх складів і вирішив прогулятися набережною. Аж тут, побачив, як біля того клятого уламка хтось у воді борсається. Не скажу, що була вже ніч на дворі, але глибокий вечір, хоч і доволі світлий. Та на пляжі — жодної душі не було. Я, недовго думаючи, скинув одяг та поплив. Там був хлопець, доволі молодий, років двадцяти всього. Я його за руку вхопив, кажу: «Тримайся, малий, дихай, запокойся. Зараз я тебе витягну.» А він ніби втриматися не може за мене, увесь час під воду йде. Я тоді його за руки вхопив міцніше і шарпнув різко, аж сам ледь не захлинувся. Він випірнув на кілька секунд, почав відкашлюватися, щось сказати мені намагався.

Матвій за розмовою зовсім забув про свою цигарку, яка вже до половини перетворилася на попіл. Перевівши на неї погляд, він скинув його та затягнувся, знову повертаючись до оповіді.

— А я ж його за руки міцно тримав, щоб він під воду знову не пішов. А його як смикне вниз — різко, сильно. Я від несподіванки сам пірнув. І намагався ж його витягнути, але таке відчуття було, ніби його з того боку за ноги хтось тягне. 

Чоловік замовк на мить, а тоді зі щирою прикрістю в голосі продовжив:

— Зрештою не вистачило мені сил, аби його витягти. Досі відчуваю, як його руки з моїх зісковзують, намагаючись вхопитися за пальці. 

Матвій хитнув головою, та дістав ще одну цигарку.

— Пірнув же я за ним. Не зміг так просто все залишити. А там у воді — суцільна пітьма, а десь далеко на дні — яскраво-зелена смуга, яка світилася, мов стрічкова гірлянда. Та так і згасла на моїх очах.

Я тоді вибрався з моря й одразу до поліції пішов. Отак, як був: мокрий, розпатланий, з червоними очима і переляканий до чортиків. І що ж поліція? — гірко гмикнув він.

— Не повірили? — спитала я, хоч вже й так було зрозуміло.

— Не повірили, — підтвердив Матвій. — Але для проформи пообіцяли перевірити та, зрештою, жодних слідів так і не знайшли, тож і справу ніхто не відкривав.

— І ніхто не заявляв про зникнення родича?

— Наскільки мені відомо — ні, — відповів Матвій.

На кілька хвилин між нами пролягло напружене, важке мовчання. Туристи все ще робити свої знімки, відео та галасливо обговорювали почуте.

— Можливо, був сиротою, як і той, перший хлопець, — несподівано промовив Матвій, коли я вже вирішила, що наша розмова добігла кінця. 

— Перший хлопець? — ця інформація здалася мені надвзичайно важливою. Та й я пригадала, що Матвій вже раз омовився про першого зниклого хлопця.

— Так, той, що зник того ж літа, коли з’явився цей уламок, — співчутливо промовив Матвій. — Якби не його друзі тоді, навряд чи хтось взагалі звернув би увагу на його зникнення.

— Розповісте детальніше? — спитала я, вже риючись у сумці та дістаючи блокнот.