Розділ 16. Ніколь

Йти до готелю зараз особливого бажання я не мала, адже день лише розпочався — встигнути потрібно було дуже багато. Тому просто з відділку я рушила до набережної, аби попрацювати сьогодні в якійсь затишній кав'ярні.

Атмосфера курортного містечка мені подобалася. Зазвичай я рідко просто гуляю. Усі мої пересування завжди були пов'язані з навчанням, роботою, допомогою мамі в салоні. На прогулянки часу ніколи не залишалося. Лише коли ми з Адамом почали зустрічатися, то могли вечорами довго блукати містом.

При згадці про колишнього серце тужливо занило, і я мотнула головою, відганяючи думки про нього. Не потрібно. Нічого доброго ці спогади не принесуть. Усі мости спалені безповоротно.

Сьогодні я можу дозволити собі неспішно прогулятися та насолодитися запахом моря, кави та свіжої випічки. Набережна Д’яребська пахла саме так. А звучала чайками, плескотом хвиль та танцювальною музикою, що лунала з кожного закладу. 

Я не стала обирати першу-ліпшу кав'ярню. Натомість доволі довго йшла вздовж лінії моря, аж поки не наблизилася до того самого уламка. Мені здалося що на фото він виглядав дещо інакше. Не таким… величним, чи що.

Зараз же я дивилася на плаский, величезний камінь і розуміла, чому саме про нього складаються страшні легенди. Він створював навколо себе дійсно доволі містичну, загрозливу ауру.

На пляжі я помітила скупчення людей: більшість з них стояли близько одне до одного, лише один відділився та щось розказував, розмахуючи руками. Якби я не мала величезного досвіду, подумала б, що щось сталося. Але я лише гмикнула та підійшла ближче, аби почути оповідача.

— Будь обережний, друже, якщо не хочеш стати мешканцем цього світу. Коли побачиш у морі уламок плаского каміння, а у воді щось лоскотатиме твої стопи і чіплятиметься за ноги — не пливи до нього... Не пливи… — потойбічним голосом мовив чоловік.

— Десь я це вже чула, — пробубоніла я собі під ніс, уважніше вглядаючись в оповідача.

Він був високим, худим, років сорока п'яти. Мав гарну дикцію, та вочевидь, непогані підприємницькі навички, раз вирішив проводити екскурсії до цього каменю.

— Це нам говорить легенда, — продовжував тим часом чоловік. — Вірити в її правдивість чи ні — вирішувати вам. Але я знаю, що ніхто з вас не знайде її в жодній книзі, газеті чи інтернет-статті. Легенда ця загублена й інших губить так само, якщо нею нехтувати.

Я здійняла брову вгору. Журналістська натура брала гору, і я не знала, стримувати її зараз чи все ж не варто.

— В будь-якому разі, підпливати ближче ніж на десять метрів до уламка я вам не раджу. Не вартує це загубленого життя.

Натовп довкола загомонів. Люди діставали смартфони, камери та робили знімки легендарного містичного каменя.

Екскурсовод тим часом відійшов убік, даючи туристам час, аби вони могли обговорити почуте та зробити фотографії.

— Яка цікавинка наступна у вашій екскурсії? — тихо запитала я, підійшовши до чоловіка.

— Пам'ятник бичку-годувальнику, — спокійно відповів він, підвівши на мене погляд. — Бажаєте доєднатися?

— Мабуть, ні, — хитнула я головою. — Багато роботи.

Поплескала долонею по сумці з ноутбуком, на якому висів значок преси.

— А, журналісти, — з неприхованою ноткою зневаги промовив чоловік.

— Маєте упередження? — здійнявши брови, запитала я.

— Лише констатую факти, — буркнув він. — Знову читати в якійсь газеті про нехтування правилами безпеки й фантастичні течії, які відносять людей в далекі краї, бажання немає.

— Добре, бо в мене немає бажання писати про ці нісенітниці, — твердо запевнила я чоловіка.

Він нарешті глянув на мене уважніше, нахиливши вбік голову, а тоді запитав:

— Як ви кажете вас звати?