Розділ 15. Ніколь

Будівля головного поліцейського відділку Д'яребська виглядала доволі пристойно. Всюди, де я встигла пройти, був дещо скромний, але новий ремонт. Світлі стіни, прості, мінімалістичні двері та акуратні пластикові вікна. Приміщення мало чим нагадувало поліцейські відділки старого формату. Хоча, сумніваюся, що це вплинуло на систему загалом.

Я дійшла до дверей номер сорок вісім із табличкою, на якій значилося: «Начальник слідчого відділу підполковник О. Даврей.». Я постукала, та почула з-за дверей приглушене:

— Увійдіть.

Осмикнувши класичну жилетку, яку вдягла сьогодні на сорочку, я натисла на ручку та штовхнула двері. Подивимося, що ховається за гарним фасадом.

— Добрий день, — привіталася я, увійшовши та замкнувши за собою двері.

За столом сидів чоловік років п'ятдесяти. Міцна статура, вишколена постава та прямий твердий погляд вказували на те, що цей чоловік далеко не канцелярський щур і справді має за плечима чималий досвід. 

— Добрий день, — підполковник піднявся та простягнув мені руку для привітання, обдарувавши формальною скупою усмішкою. — Підполковник Олексій Даврей. Начальник слідчого відділу. 

— Ніколь Гройстен, журналістка редакції «Столичний Об'єктив», — відповіла я такою ж формальною привітністю. 

Підполковник жестом вказав мені на крісло навпроти та сів у своє.

— Отже, Ніколь, ви приїхали розслідувати справи щодо зникнень біля уламка? — одразу ж перейшов до справи чоловік. 

Видно, що не любить гаяти час на порожні розмови, що вкотре підтверджувало його військову виправку.

— Саме так. Голова нашої редакції — Ігор Летмінський, мав відправити вам офіційний запит щодо цього.

— Так, справді, — чоловік постукав пальцями по столу та задумливо глянув у вікно. — Ось лише бачите, Ніколь, — він знову перевів уважний погляд на мене. — Запит був отриманий нами два дні тому. А за офіційною процедурою надаємо відповідь по закінченню п’яти днів від дня отримання.

Я уважно глянула на підполковника. За ідіотку мене має? Чи перевіряє мою обізнаність?

— Це крайній термін, по завершенню якого ви зобов'язані, — інтонаційно підкреслила я це слово, — надати відповідь. 

Пан Олексій подивився на мене з-під лоба, продовжуючи перестукувати пальцями по столу.

— Ніколь, я скажу вам відверто: у цих справах нема чого розслідувати. Я був на службі в Д'яребську якраз в тому році, коли в море встромився цей уламок. Усі можливі служби тоді взяли участь у його дослідженні й не виявили нічого підозрілого чи небезпечного. Окрім хіба що впливу на електромагнітне поле — вочевидь через його особисту природу.

Я слухала підполковника, запам’ятовуючи кожне слово. Якби я зараз дістала блокнот та почала записувати, це, мабуть, було б не доречно. Та й він міг припинити розповідати в такому випадку.

— Але виміряти повністю висоту уламка та глибину, на яку він пішов у морське дно, досі неможливо. Людям було повідомлено одразу й нагадується щороку: уламок не несе небезпеки, але підпливати до нього близько не рекомендується. Ми не знаємо, як можуть повестися підводні течії біля цього каменю. Але щороку знаходяться кілька… екстремалів, які думають, що вони розумніші за всіх. 

Наприкінці цієї примови я нарешті побачила в підполковника прояв якихось яскравих емоцій. Проте він швидко взяв себе в руки та продовжив:

— Тож, моя вам порада, Ніколь: ви дівчина розумна, напишіть статтю про те, шо люди зникають, бо нехтують правилами безпеки. Більше ви нічого не накопаєте, бо жодної таємниці тут немає.

— Родичі зниклих думають інакше, — спокійно відповіла я, спостерігаючи за його реакцією.

Куточок губ підполковника злегка сіпнувся але більше жоден м'яз на його обличчі не поворухнувся.

— Родичі зниклих горюють, і це нормально, — рівним тоном відповів підполковник. — Я розумію, що вони шукають якоїсь надії, тому й заперечують реальність. Але ми добре робимо свою роботу, і я вам щиро кажу: у розслідуванні немає сенсу.

Підполковник дивився на мене, не відводячи твердого впевненого погляду. Ніби намагався переконати мене в тому, що говорить.

— Гаразд, — погодилася я, та не встиг погляд пана Олексія пом'якшати, а постать розслабитися, як додала: — Проте справи зниклих я все одно волію побачити. З Д'яребська я поки не їду, тож дочекаюся відповіла на офіційний запит. Дякую, що приділили мені свій час, пане підполковнику. До зустрічі. 

Промовляючи це, я підвелася та, кивнувши чоловікові, рушила на вихід.

— До побачення, — промовив пан Олексій. 

І вже коли я вийшла, зачинивши двері, почула тихе: «Кляті журналісти». Тріумфальна усмішка сама розквітла на обличчі. І, здавалося б, жодної перемоги я не здобула, проте офіційна версія поліції мені тепер відома з перших вуст. Як і те, що вони самі в неї не вірять.