Розділ 14. Ніколь

Черговий день почався, на диво, дещо пізніше, ніж зазвичай. Мій організм звик прокидатися рано, тож я навіть будильників собі не заводжу. Але тепер починаю хвилюватися, що за час відрядження занадто розслаблюся і потім доведеться знову звикати до ранніх підйомів.

Вчора, після зустрічі з Даніелем я до пізнього вечора перебирала решту форумів, статей та блогів щодо зникнень біля цього уламка. Ця робота була доволі монотонною, але мені не звикати: я любила копирсатися в інформації та проводити дослідження.

Великим плюсом було те, що я змогла обробити більшість матеріалів та помірно їх структурувати. Принаймні, за хронологічним порядком та кількістю жертв. Щороку зникало не більше трьох, якщо, звісно, в інтернеті та газетах писали про усіх зниклих.

І це — не враховуючи щорічних потопельників, — було вже забагато для такого маленького містечка, як Д'яребськ. Тож уранці на мене чекала найнеприємніша частина моєї роботи — спілкування з правоохоронними органами. І ні, я не мала упереджень щодо поліцейських, але добре знала нашу бюрократичну систему. І від найменшого контакту з нею хотілося битися головою об стіну. 

Я знала, що шеф відправив офіційний запит ще два дні тому, проте це не давало жодної гарантії на успіх. Усі вони люблять тягнути до останнього, а потім відмовити, зіславшись на якусь дурну причину.

Лягла спати я, коли відчула, що вже куняю над ноутбуком. Тож прокинулася дещо зім’ятою і абсолютно невиспаною.

Тепер необхідно було привести себе до ладу та пробудити мозок, який сьогодні пробуджуватися аж ніяк не хотів. Я спустилася до їдальні та швидко поснідала тостами, запиваючи їх кавою з молоком. 

Повернувшись у номер, перевдяглася, захопила сумку з ноутбуком та блокнотом і рушила до головного поліцейського відділку Д'яребська. 

Як журналістка, я знала як спілкуватися з правоохоронцями та досягати свого. Але надто вже не любила цю справу, бо вона забирала в мене непомірно багато сил. 

Увійшовши до доволі просторого та світлого приміщення, я підійшла до чергового, який знуджено сидів за товстим склом, розглядаючи щось на одному з моніторів.

На столі виднілися коричневі кружальця — відбитки від дна чашки з кавою, а сам поліцейський виглядав виснаженим та не надто привітним. 

— Добрий день, — чітко й голосно промовила я звичним журналістським тоном.

Хлопець, доволі молодий, підвів на мене погляд та похмуро буркнув:

— Добрий. Чим можу допомогти?  

— Мені до начальника слідчого відділу, — чітко мовила я.

З обличчя молодого поліцейського миттю зійшла вся відстороненість та знудженість. Він випростався в кріслі, та вже голосніше запитав:

— З якого питання? Ви свідок, потерпіла? Начальник слідчого відділу цивільних без попереднього запису не приймає.

— Я тут не у приватній справі, я журналістка, — рішуче передавши черговому своє журналістське посвідчення, я представилася: — Ніколь Гройстен, редакція «Столичний Об'єктив». Мій шеф відправляв офіційний запит вашому начальству два дні тому.

Хлопець невдоволенно глянув спочатку на моє посвідчення, потім на мене. Так, розумію, що журналістів ніде не люблять. Але й я не в захваті від вашої бюрократії. Важко зітхнувши, він взяв телефон, та почав набирати чийсь номер. 

— Лейтенант Стренько, — промовив поліцейський за якусь хвилину. — В мене тут журналістка зі столиці до підполковника Даврея.

Мовчки вислухавши відповідь, він поклав слухавку та потягнувся до кнопки, що керувала турнікетом. 

— Проходьте, другий поверх, кабінет сорок вісім, — змучено промовив черговий. Мабуть, очікує неприємностей від візиту журналістки до відділку, та ще й на його зміні.

— Дякую, — видала я ввічливу робочу посмішку та поспішила пройти. Турнікет тужливо скрипнув та клацнув, пропускаючи мене на крок ближче до можливих відповідей.