Розділ 13. Ніколь

Даніель глянув на мене з-під лоба та, прожувавши шматок стейка, обережно й невпевнено відповів:

— Ти чула місцеву легенду про Розлом Морського Диявола?

— Чула, — ледве помітні нотки невдоволення просковзнули в мій голос. — Точніше, читала її в інтернеті на місцевому форумі.

Згадка про цю чортівню викликала у мене крайнє роздратування. Я досі не знаходила жодного логічного пояснення тому, що сталося вранці, і саме це виводило мене з себе найбільше.

— Що, справді? — в голосі Даніеля звучало непідробне здивування.

— Так, а чому ти дивуєшся?

— Тому що я за ці вісім років перерив, здається, усі можливі сайти, форуми, блоги, і не знайшов жодної згадки про цю легенду! Не говорячи вже про бібліотеки…

— Оу. Це… дещо дивно, — брови мої зійшлися на перенісся від такого зізнання Даніеля. Стоп. — Чекай, але якщо ти її ніколи ніде не бачив, як тоді про неї дізнався?

— Від місцевих, — продовжуючи їсти в перервах між відповідями, промовив він. — Коли усе це трапилося з Артуром, місцеві, занепокоєні незвичним рухом на пляжі, підходили дізнатися, що трапилося. А коли чули про зникнення під водою, почали шепотітися про легенду. Інеса тоді взагалі не хотіла нічого слухати, та й Сергій з Антоном не звернули на це особливої уваги. А ось мене це зацікавило.

Даніель зробив ковток кави й продовжив:

— Не сказав би, що я вірю у такі речі, але ж і люди просто так не зникають, та й самий цей браслет вже наводить на дивні думки.

— І що ж говорили місцеві? — цікаво, чи дійсно ми говоримо про одну й ту саму легенду?

— Про те, що це Морський Диявол затягнув Артура під воду. Нібито десять років тому, коли цей уламок з’явився в Алоржському морі — він відчинив двері до його володінь. І тепер Диявол щоліта забирає у свій світ кілька людей.

— Гм, — я зробила помітку в блокноті і знову відклала його вбік, взявшись за їжу.

Сказане Даніелем цілком збігалося з тим, що прочитала я. Треба б ще з місцевими поговорити. І з родичами тих, хто зник цьогоріч. Та й про першого зниклого теж варто дізнатися.

— Розумію, це схоже на якусь нісенітницю, — гірко всміхнувся Даніель. — Але, повір, я намагався знайти раціональне пояснення усьому, що відбулося. Але його просто не існує.

— Можливо, — задумливо промовила я, постукуючи пальцями по чашці з кавою. — А може бути й так, що ми просто не все знаємо, тому не бачимо усієї картини.

— Може й так, — згодився чоловік, хоча було видно, що лише для вигляду.

Навряд він вірив, що усьому цьому дійсно може знайтись якесь раціональне пояснення. Та й я вірила в це дедалі менше, і це було сильно вибивало мене з колії.

— Що ж, дякую тобі Даніелю, — промовила я, коли з ланчем ми закінчили і, здавалося, з'ясували усе, що було потрібно. — Ти мені дуже допоміг. Сподіваюся, що мені вдасться розплутати цю справу.

— Я теж, — хлопець всміхнувся та подав руку, допомагаючи встати з-за столика. — Якщо потрібна буде допомога в розслідуванні — дзвони. Зроблю, що зможу.

— Дякую, — я була щиро вдячна за пропозицію, хоча й навряд нею скористаюся: дурна звичка з самої юності спиратися лише на себе та не просити про допомогу, навіть якщо дуже потрібно. — Ти теж дзвони, якщо раптом щось ще згадаєш.

Чоловік провів мене назад до готелю і на цьому наші з Даніелем шляхи розійшлися. Хоч я тоді й подумати не могла, що вони перетнуться ще не раз.