Розділ 12. Ніколь

— Та звичайний сірий камінець з маленьким таким отвором, — відповів Даніель. — Він його знайшов в перший же день. Вони пішли з донькою прогулятись берегом та пошукати гарні мушлі. А врешті — окрім іншого, він знайшов і цей камінчик. Виявляється, Сергієва тітка колись розповідала йому про такі камінці, називаючи «курячим богом». Чула про таке?

— Ні, ця назва мені не знайома, — я похитала головою, роблячи нотатки в блокноті. — То що далі з тим «курячим богом»? Дуже дивні назва, до речі.

— Та не те слово, — пирхнув Даніель. — А далі — якась чортівня. Артурові придумалося, що він має цей камінець тепер нанизати на нитку та носити як браслет на удачу.

— І це, на твою думку, дивно, бо..? — намагалась я зрозуміти що ж саме непокоїть Даніеля. 

Ну, знайшов хлопець гарний камінчик, та ще й, схоже, з якимось символічним значенням, та й захотів собі на удачі почепити. Звичайна річ. Тим паче, в нього ж відбірковий тур був на носі, може, й справді сподівався на дрібку везіння.

— Бо Артур — спортсмен до мозку кісток. А плавцям взагалі заборонено мати на собі щось зайве під час тренувань чи запливів. Жодних браслетів, ланцюжків, годинників — нічого. Тому він і в звичайному житті прикрас не носив. Просто вже звичка: усе зайве його дратувало й приносило дискомфорт.

— А він чимось аргументував таке своє раптове незвичне бажання? — уточнила я. 

— Сказав, що удача йому зараз не завадить, — зітхнувши відповів Даніель. — І більше нічого. Ми ще тоді подумали, що це він так нервує перед відбірковим туром.

Я кивнула, розуміючи, що дійшла аналогічної думки щодо ймовірної мотивації Артура вдягнути браслет з цим камінцем. Проте якщо носіння прикрас йому не властиве взагалі, навіть до такого ступеня, що викликає дискомфорт, то це справді дещо дивно.

— Пані Тіна повідомила мені, що на сьомий день пошуків Артура знайшли браслет зі звичайним камінцем на нитці, який він носив. Я так розумію, що ми зараз говоримо саме про нього. Чи може були ще якісь інші прикраси?

— Жодних! Саме про нього й йдеться! — дещо знервовано відповів чоловік. — Клянуся, він якийсь проклятий!

— Що ти маєш на увазі? Чому він проклятий?

Видно було, що Даніеля дуже зачіпає ця тема і він надто емоційно реагує, але я мусила докопатися до істини. Навіть якщо поки що вся інформація виявлялася з легкою ноткою божевілля.

— Я ж сам йому зав'язав той браслет, розумієш? Артур мене ще й просив, аби прям по руці сидів, щоб не зісковзнув ненароком, — Даніель видихнув і заспокоївся, знову втупившись у вікно. 

— Ми тоді почали сперечатися через той чортів уламок, — повільно і сумно мовив далі чоловік. — І Артур вирішив доплисти до нього й назад, аби довести, що там нічого страшного і ця міська легенда — звичайна дитяча казочка… Ще й рукою з браслетом махнув: «Не хвилюйтеся, маю на удачу».

Даніель замовк, а тоді хитнув головою і глянувши мені в очі, продовжив:

— Він ніколи б не увійшов у воду, якби мав щось зайве на собі, а особливо на руках. Не знаю, що це за магія така, чи як його по-іншому назвати… Але цей камінець йому ніби всі баки забив.

— Що було коли він поплив до уламка?

Мить потрібна була Даніелеві, аби зібратися з думками, а тоді він відповів:

— Він доплив впритул, навіть помахав нам руками. А тоді… Просто зник під водою. Ми думали, що він пірнув та пливе до берега, але минула хвилина, дві, п'ять — а він так і не з’явився, — сум і біль в голосі Даніеля давали зрозуміти, наскільки він досі горює за своїм другом.

— Потім ви викликали рятувальну службу?

— Так, — кивнув він. — Приїхали рятувальники, поліцейські, медики. А далі були сім днів пекла, які закінчилися черговим божевіллям.

— Знаходженням браслета?

Даніель кивнув, задумливо дивлячись кудись крізь мене.

— І розумієш, у чому справа: браслет був не порваний, не розтягнутий, а зав'язаний рівно так, як я його зав'язав йому на руці. Ніби його стягнули, але це було неможливо.

— Що на це сказали поліцейські? 

— Що, мабуть, Артура несло течією, він зачепився браслетом за якийсь камінь, і той на швидкості стягнуло з руки, — гірко всміхнувся Даніель. — А самого Артура понесло в невідомому напрямку.

— Доволі… натягнута версія.

Даніель вигнав брови в іронічному подиві, важко зітхнув і похитав головою.

— Іншої не маємо. А те, у що вірю я, видається занадто нереальним та ще й натякає, що мені варто відвідати найближчу божевільню.

До нашого столика підійшов офіціант із замовленням, і я тимчасово відклала блокнот убік. Даніель теж перемкнув свою увагу на страви. А я, взявши в руки прибори, з легкою ноткою іронії спитала:

— Що ж, якщо я пообіцяю не здавати тебе до найближчої божевільні — можливо, ти розповіси мені свою версію?