Розділ 10. Ніколь

Погода сьогодні тішила: сонце світило яскраво, але не пекло надмірно. Я зраділа, що моє сьогоднішнє вбрання, хоч і доволі офіційне, було якраз по погоді. На виході з готелю роззирнулася в пошуках Даніеля, і одразу ж побачила постать, яка впевнено крокувала в мій бік.

Він був доволі високим та мав міцну статуру. Темно-русяве коротке волосся, чіткі риси обличчя, приязна усмішка. Віком — трохи старший за мене. Чоловік теж був вдягнений дещо офіційно: сорочка з рукавами три чверті, штани та легкі мокасини, модні в цьому сезоні.

— Ніколь? — зупинившись за крок від мене, запитав чоловік, на що я кивнула. — Даніель, — він простягнув мені руку, і я відповіла на потиск.

— Радий познайомитися наживо, — всміхнувся він. — У наш час це вже,є майже раритет.

— Підтримую, — я відповіла на його усмішку. — Мені теж більше до вподоби живі зустрічі. Але технології диктують власні правила.

— Це вже точно, — задумливо мовив чоловік. — Пропоную пройтися до набережної, там є чудовий ресторан із домашньою кухнею. Якщо ти не проти, звісно.

— Авжеж, — я поправила сумку на плечі та вклала до кишені телефон. — Веди, бо я тут ще туристка.

Даніель весело всміхнувся та жестом вказав напрямок руху. Ми попрямували вздовж дубової алеї в напрямку набережної. Бажання володіти максимальною кількістю інформації та звичка усіх про все розпитувати були невід'ємною частиною моєї журналістської особистості. Ось і зараз, ледве ми відійшли від готелю я не втрималася від запитання.

— У тебе дуже офіційний одяг, як для курорту, — звернулася я до Даніеля. — Приїхав по роботі?

Хлопець окинув мене насмішкуватим поглядом та відповів:

— Не лише журналістів відправляють у відрядження на курорт.

Я пирхнула і звела очі до неба.

— В моєму випадку це покарання від головного редактора. Яке я лише частково заслужила, — додала, бурмочучи собі під ніс.

Не любила я відряджень. Для мене найкращим варіантом було працювати у столиці, де офіс під боком та все знайоме. Звісно, я не була проти побувати на морі, але ж я й так не дам собі розслабитися, поки не завершу розслідування. А воно виявилося не таким вже й простим.

— І все ж? — повернула я розмову до потрібного напрямку, швидко додавши: — Якщо це не секрет, звісно.

— Жодного секрету. Взагалі-то я працюю здебільшого з дому, але так збіглося, що під час моєї запланованої відпустки, у Д’яребську мав проходити важливий захід. А так як я все одно збирався їхати сюди, мене попросили його відвідати як представника компанії.

— Часто їздиш в Д'яребськ на відпочинок? — я вхопила з розмови те, що цікавило мене найбільше.

— Щоліта, протягом восьми років, — спорхмурнів Даніель. 

— З того літа, як зник Артур? — спитала я, а він кивнув.

— Ми тоді приїхали сюди вперше. Раніше постійно відпочивали у невеличкому селі з виходом до моря, — брови Даніеля зсунулися до перенісся, а від його сяючої усмішки не залишилося й сліду. — А тоді вирішили чомусь поїхати сюди. Ніби хто смикнув. Ну і хотілося на легенду подивитися, куди ж без цього…

Даніель важко похитав головою, занурившись у власні спогади. Я ж не перебивала, даючи йому хвилинку оговтатися.

Ми вже йшли набережною. Довкола вирувало життя: гуляли пари, бігали діти, торговці морозивом та різними ласощами зазивали покупців. Праворуч ледве помітно шурхотіло море, а над головами пролітали, погейкуючи, чайки. Перебуваючи у цій атмосфері, повній життя, важко було уявити, що це місце, у якому безслідно зникають люди.

— Якби ж хтось з нас лише знав чим все завершиться… — ледве чутно промовив Даніель, перервавши довге мовчання.

— У тому що сталося немає провини жодного з вас, Даніелю, — я злегка нахилила голову, зазирнувши в обличчя чоловікові, що крокував ліворуч від мене. — І я тут якраз для того, аби розібратися, що ж сталося насправді та куди зник Артур.

Ми вже підійшли до необхідного ресторану, судячи з того, що Даніель зупинився та попрямував до вхідних дверей. Відчинивши їх, він жестом запропонував мені зайти.

Увійшовши в приміщення я окинула його швидким поглядом: дизайн був мінімалістичним, у доволі приємних, світлих кольорах, акуратні столики, лунає легка, ненав’язлива музика.

Даніель провів мене до столика біля вікна, з видом на набережну. Людей у залі було доволі багато, але через чималу відстань між столиками відчувалося атмосфера певного усамітнення.

Офіціант підскочив до нас, щойно ми сіли у м'які крісла, та вручив меню. Даніель зробив замовлення, навіть не зазираючи у нього, я ж визначилась за декілька хвилин. 

Поки ми чекали на свої страви, я витягла з сумки блокнот з ручкою, та очікувально глянула на Даніеля.

— Почнемо?