Розділ 9. Ніколь

Початок дня породив сум'яття в моїй душі та відчуття нереальності того, що відбувається.

Навіть відмова Інеси не викликала в мені сильного розчарування чи прикрощів — усі думки були зайняті чудасією, яка відбувалася з цією легендою.

Хоч мені було досить дивно, що жінка навіть не вхопилася за можливість отримати бодай якісь відповіді. Втім, найімовірніше у неї вже інше життя, і минулому в ньому справді немає місця. Розбиратися в мотивах Інеси у мене не було ані бажання, ані сил. Зараз я мала насамперед з'ясувати, що за чортівня відбувається з цим уламком.

Я підійшла до вікна та вдивилася в набережну, з-за якої тоненькою смужкою виднівся окрайок моря. Пальці нервово постукували по підвіконню. 

Не пам'ятаю, щоб хоч колись розслідування з першого ж дня настільки дезорієнтувало мене. Набравши повні груди повітря, я повільно видихнула й заплющила очі. Варто зібратися та зателефонувати Даніелеві. 

Постоявши ще якусь мить біля вікна, я взяла блокнот і сіла в крісло. Знайшовши номер Даніеля, ввела його на телефоні й натиснула кнопку виклику. Кілька довгих гудків — і у слухавці почувся приємний чоловічий голос.

— Слухаю.

— Вітаю, Даніелю. Вас турбує Ніколь Гройстен, журналістка редакції “Столичний Об'єктив”. Ваш номер мені дала пані Тіна — тітка вашого зниклого друга Артура.

— Радий знайомству, Ніколь. Ви розслідуєте його справу? — в голосі Даніеля відчувалися нотки надії.

— Так. Власне, не лише його, а й усі випадки зникнення людей у Д'яребську за останні десять років.

— Чимале завдання, — Даніель тихо присвиснув. 

— Згодна, — я мимоволі всміхнулася і продовжила: — Скажіть, Даніелю, чи могли б ви відповісти мені на деякі питання стосовно цієї справи?

— Так! — швидко і трохи заголосно відповів він, а потім додав спокійніше: — Так, звісно, Ніколь. І прошу, можете звертатися до мене на «ти».

— Дякую, Даніелю. І навзаєм, — цей хлопець викликав у мене приємне враження, і я сподівалася, що така його щира зацікавленість у цій справі допоможе мені з пошуком необхідних відповідей. — Скажи, коли в тебе буде час, аби ми зідзвонилися та спокійно обговорили всі питання? Думаю, знадобиться близько години.

— Ніколь, а ти зараз у Д'яребську, наскільки я розумію? — запитав натомість Даніель.

— Так, усе правильно. Я тут у відрядженні на місяць.

— Я теж зараз тут, приїхав на тиждень. Пропоную зустрітися й поговорити наживо, якщо ти не проти.

— Чудова ідея, — погодилась я.

Я набагато більше любила живі зустрічі, так як вони дозволяли бачити співрозмовника й аналізувати його поведінку. Завдяки цьому я могла зорієнтуватися, коли поставити додаткове запитання, коли дотиснути, а коли згадати за інші нюанси.

— Супер. Де ти зупинилася?

— «Д'яребськ Хол».

— Тоді що думаєш щодо того, аби зустрітися в обід? Поговоримо за смачним ланчем, — весело промовив Даніель.

Пропозиція була привабливою, та й мені доволі часто випадало брати інтерв'ю у найрізноманітніших ресторанах та розважальних закладах. Тож до такого я була звична і з радістю погодилася.

Даніель пообіцяв підійти до головного входу готелю опівдні. Я ж, вирішила витратити цей час на скролінг місцевих форумів. Якщо вже легенду я не змогла відшукати, можливо, знайду щось інше корисне.

За запитом «зникнення у Д’яребську» вибило близько сотні посилань. Оце так… До обіду я з цим обсягом точно не впораюся, але хоча б частину зможу вивчити.

Деякі статті повторювали одна одну, деякі були звичайними новинами. Але одна деталь повторювалася майже в кожному матеріалі. Я зробила собі позначку й вирішила повернутися до цього пізніше.

Відкриваючи посилання за посиланням, я занурилася у цей процес так, що й не зчулася, як минув час до полудня. Лише нагадування на телефоні вирвало мене з роботи. Ще одна журналістська звичка, яка допомагає не забуватися та не просиджувати за одним заняттям багато годин поспіль.

Швидко привівши себе до ладу, я взяла незамінну сумку з ноутбуком, куди поклала й блокнот, та рушила на вихід. Мені не терпілося послухати, що ж розповість Даніель.