Розділ 6. Ліззі

— Та щоб тебе! — я вгатила кулаком по стіні, яка була обклеєна фотографіями, вирізками з газет та моїми особистими нотатками. Я не могла помилитися в своїх розрахунках! Нарешті, на десятий рік досліджень, розслідувань та мозкових штурмів я змогла знайти хоч якусь закономірність, усе ретельно перевірила, але і так зазнала фіаско…

Складалося враження, ніби ця каменюка умисно водила мене за ніс.

— Потрібно спробувати ще раз, Ліззі. Проаналізувати все та спробувати ще раз.

Уважно вдивляючись у свою стіну розслідування, я зловила себе на думці, що потрібно зав'язувати із цими розмовами із самою собою. І так уже я в Д'яребську за головну міську божевільну. 

«Ой, ви ж знаєте її, це та дівчина», «Ви подивіться, головна дослідниця прийшла», «О, це наша детективка Ліззі» — чого лише я не чула про себе ці десять років.

А все тому, що так і не змогла собі пробачити зникнення Макса — хлопця, який мене тоді врятував. І не змогла відпустити і забути усю цю ситуацію, хоч його друзі й просили мене спробувати жити далі.

Але ж як тут жити далі, розуміючи що за твоє життя хтось заплатив своїм? Особливо коли тобі шістнадцять років і все це сталося через твої власні дурощі.

Згадуючи ту мить, десять років тому, я розуміла, що ніяк не змогла б вчинити інакше. Того ранку батьки поїхали на екскурсію, а мене залишили в нашому будиночку, тому що я не хотіла нікуди йти. І замість того, щоб посидіти спокійно, я вирішила піти пошукати пригод до того клятого каменю. Скільки разів я прокручувала в голові, як би все могло статися, вчини я інакше… Але минулого це вже не змінить і Макса не поверне.

Від батьків мені того вечора дісталося добряче, і решту днів до кінця відпустки вони взагалі не випускали мене з поля зору. Та з хлопцями я встигла обмінятися номерами, і всі ці роки ми підтримували контакт.

Після того, як мені виповнилося вісімнадцять, я взяла накопичені кошти і орендувала собі маленький будинок на околиці Д'яребська. Батьки не були в захваті від цього рішення, тому що хотіли, аби я йшла навчатися та отиимала якусь серйозну професію, але я не стала їх слухати. Мені цілком вистачало моїх навичок малювання і я спокійно заробляла цим, працюючи з дому. Мені було байдуже на диплом. Він ніяк не зміг би допомогти мені відшукати Макса. Особисто для мене — розібратися у цій справі було набагато важливіше, адже люди продовжували зникати, а поліція й далі списувала все на «стрімкі течії», «раптові судоми» та інші нещасні випадки.

Тоді ніхто нам так і не повірив і не став всерйоз розглядати нашу версію. Авжеж, якісь нісенітниці про ключі Морського Диявола, розломи в морях та океанах, а на додачу — загадкове зникнення книги, у якій це все було описано. На жаль, я її так і не бачила, але хлопцям повірила беззастережно. Я чудово знала, що відбувалося зі мною там, біля скелі. Це не були ані жодні судоми, ані течії. Саме тому я вирішила взяти справу в свої руки і за ці десять років дослідила кожне зникнення, про яке мені було відомо. І здавалося, що вже нарешті знайшла той самий останній пазл…

З роздумів мене висмикнув стукіт у двері. Я не чекала ні на кого, і дуже не любила, коли приходили без попередження. Насупившись, пішла відчиняти двері. Поки дійшла, стукіт пролунав ще раз і вираз мого обличчя набув, мабуть, зовсім звірячого вигляду.

Різко відчинивши двері, я побачила білявку, приблизно мого віку. Худа, дещо дрібніша за мене, із гладко зачесаним волоссям із прямим проділом.

— Добрий день. Ви Ліззі? — голос дівчини був добре поставленим, вона говорила чітко і впевнено.

Мій вираз обличчя, схоже, її не надто вразив. Мабуть, вже наслухалася байок про міську божевільну. Я подумки звела очі до неба.

— Що потрібно? — згодна, дещо грубо.

Але зазвичай я не чекаю від своїх відвідувачів нічого корисного. Лише насмішки, знущання або жалість. Тому давно живу як відлюдниця. Мені байдуже, хто і що думає про мене. Головне — це те, що я знаю, що я роблю і для чого.

— Я хотіла би поговорити з вами про події десятирічної давності, — відповіла вона, анітрохи не відреагувавши на мій далеко не приязний тон.

Я примружилася, ще уважніше розглядаючи незнайомку. Пряма постава, занадто офіційний одяг як для курорту, через плече перекинута сумка з ноутбуком, ще одна, трохи менша, висить на лікті, на зап'ястках кілька браслетів із фірмовими логотипами.

— Журналістка? — дівчина кивнула. — Статей про божевільну Ліззі більше не буде.

Я вже почала зачиняти двері, як дівчина притримала їх рукою.

— Я не збираюся писати про вас. Я приїхала сюди розібратися в тому, що сталося тоді з Максом, — я відчинила двері й глянула на неї з підозрою. 

Ще якийсь хитрий задум, чи що? Весь цей час ніхто не вважав за потрібне дослухатися до мене, а тут вона хоче розібратися. 

— Я дійсно хочу дізнатися правду, — із натиском додала журналістка, і я, повагавшись ще з хвилину, таки відійшла від дверей, пропускаючи її всередину. 

— Ніколь, — представилась дівчина.

Я кивнула. Що ж, Ніколь, допомога мені не завадить. Подивимося, наскільки твої наміри серйозні і чи дійсно ти здатна щось розкопати.

__________

ВІД АВТОРКИ:

Макс, про якого йдеться в розділі — один із героїв першої книги "Розлом Морського Диявола. Перша жертва". Якщо ви одразу почали знайомство з циклом з цієї історії, тепер маєте невеличкий спойлер *_* [вибачте мені за це :) ]