Розділ 5. Ніколь

Договоривши, я відвернулася до вікна. Не хотілося бачити в очах пані Тіни співчуття і жалість. Такими поглядами на мене дивляться усі мої знайомі ось уже протягом чотирьох місяці. А я в ці моменти відчуваю себе нікчемою, яка не змогла впоратися із власним життям.

Проте пані Тіна мовчала, і я, не стримавшись, таки поглянула на неї. На її обличчі була легка усмішка, а очі світилися добром, а не жалістю.

— Ти дуже сильна, Ніколь, — промовила вона, щойно впіймала мій погляд. — Ти змогла впоратися з усім, що на тебе навалилося самотужки, і не втратити головного: добра, людяністі та свого внутрішнього вогника. 

Мої щоки почало лоскотати зсередини, а очі вже наповнювалися вологою. Пані Тіна єдина за весь цей час змогла підібрати саме ті слова, які я прагнула почути. Вона дуже тонко відчула це, і я була їй безмежно вдячна.

— Мені шкода, що так сталося з твоєю мамою, — продовжила жінка. — Але ти доклала усіх можливих зусиль для її порятунку, і вже за одне це можеш собою пишатися. А Адам твій тебе негідний. Навіть не хвилюйся через нього — з такими щасливого майбутнього не побудуєш.

— Дякую, пані Тіно, — я щиро всміхнулася крізь сльози своїй, схоже, все ж таки зовсім не випадковій супутниці. — Можливо, тепер я знову вірю в долю.

Я схлипнула і розсміялася, витираючи сльози. Пані Тіна підвелася зі свого місця та пересіла до мене. Обійнявши мене за плечі, жінка лагідно промовила:

— Кожен з нас сам коваль своєї долі, Ніколь. Але я вірю, що усі наші нові зустрічі, знайомства та стосунки — зовсім не випадкові. Ми можемо ранитись і зцілюватись об інших, але обов'язково отримаємо з цього саме той досвід, який нам потрібен.

Слова пані Тіни вразили мене до глибини душі. Я по-новому подивилася на все, що зі мною відбувалося, і що відбувається зараз, і зрозуміла, що, справді: досвід, який я отримала виростив у мені доволі сильну внутрішню опору. Хоча я думала, що геть позбулася її після цих подій. Дійсно велике усвідомлення, яке перевернуло усе моє уявлення про себе. Я більше не відчувала себе зламаною невдахою, адже я усе це пережила і досі дихаю, працюю і приношу користь світу. Хоча мій шеф не погодився б зі мною щодо останнього. Я всміхнулася, відчувши, як на душі стало так легко, як не було вже дуже і дуже давно.

— Схоже, щойно ви мене зцілили, пані Тіно, дякую вам. 

— Як і ти мене, — жінка відповіла на мою усмішку. — Ти дала мені надію. І хоч я стараюся не будувати зайвих очікувань, але коли відчуваєш хоч маленький проблиск надії — дихати стає набагато легше.

— Зроблю все, що в моїх силах.

— Не сумніваюся, Ніколь, — жінка погладила мене по плечу й підвелася, пересівши на своє місце. 

Я витерла очі хустинкою і, відчувши порив натхнення та азарту, вирішила розпитати ще кілька деталей щодо справи племінника пані Тіни. Схоже, іноді випустити свої емоції буває дуже корисно. Жінка, побачивши, що я знову взялася за блокнот, лише хитро усміхнулася, але ніяк не прокоментувала це. 

— Отже, пані Тіно, ви сказали, що Артур тоді був із сім'єю та друзями, — жінка кивнула. — Чи ви маєте їхні контактні дані? Я хотіла б розпитати і їх також.

— Так, звісно, — жінка почала копирсатися в сумці, витягла смартфон і почала шукати контакти. — Зараз, зараз, чекай… Ось. Це Даніель. Він підтримує зі мною зв'язок і досі, вже від нього можеш дізнатися контакти інших двох друзів — Сергія та Антона.

Пані Тіна простягнула мені смартфон, і я переписала собі номер телефону.

— Дякую. А як щодо родини? Можливо, з його дружиною я теж могла би зв'язатися?

— Вони за кордоном зараз, але, я думаю, можеш спробувати написати на пошту і домовитися про відеозв’язок, — жінка знайшла в смартфоні необхідні дані і знову простягнула мені. — Ось, її звати Інеса.

Я переписала адресу електронної пошти і повернула телефон.

— Чудово. Займуся цим одразу по приїзду, — я всміхнулася й, закривши блокнот резинкою, вклала його назад до сумки. Ноутбук теж закрила. 

— Що? — спитала я, помітивши, що пані Тіна дивиться на мене зі здивуванням та усмішкою.

— Думала, всю дорогу працюватимеш, — весело відповіла вона.

— Не хочу втрачати можливості поспілкуватися з вами, — підморгнула я жінці. — До речі, і ваш телефончик мені б записати.

З цими словами я полізла назад в сумку по блокнот. Пані Тіна пирхнула, а потім розсміялася. Я глянула на неї з нерозумінням, а тоді оцінила ситуацію, помітила блокнот у своїх руках і теж засміялася.

Так, Ніколь, схоже, журналістські навички в тебе вже на рівні рефлексів.