Розділ 3. Ніколь

Під час роботи я завжди відчувала сильний дослідницький азарт. Ніби перебувала на якійсь хвилі, яка дозволяла по-особливому тонко сприймати інформацію та будувати причинно-наслідкові ланцюжки.

Ось і зараз, ставлячи питання пані Тіні, я поступово формувала в голові картину подій восьмирічної давності. Розпитавши її про все, що могла, стосовно особи її племінника, мушу визнати: справа дійсно виглядає дивною.

Хлопець був не просто гарним плавцем. Він виграв чемпіонат країни і наполегливо готувався до підкорення світових вершин. Судячи з оповіді пані Тіни, він був справжнім майстром. Тренувався в гідродинамічному каналі, витримуючи швидкість потоку до трьох метрів за секунду, плавав із гальмівними парашутами, розвиваючи силу й витривалість, та мав натреновані легені, що дозволяло йому затримувати дихання значно довше за пересічну людину.

Тобто Артур був навчений долати неймовірно потужний опір води і мав набагато більше шансів упоратися навіть із дуже сильною течією. І навіть, якби все ж пішов під воду — вміння затримувати дихання на кілька хвилин мало б дати йому шанс зорієнтуватися та виплисти на поверхню.

Моє розслідування стає дедалі цікавішим.

— Чи велися тоді пошукові роботи? Як довго?

— Шукали близько тижня, але самого Артура так і не знайшли. Ні живого, ні мертвого… Він зник, ніби крізь землю провалився.

Я кивнула, роблячи в блокноті відповідну помітку. Підняла очі на пані Тіну і помітила сумнів у її очах. Ніби вона щось хоче додати, але не наважується.

— Було щось іще, пані Тіно? Можливо якась деталь? — я вирішила підштовхнути жінку до відвертості.

— Та ні, це… — жінка вагалася якусь мить, а тоді відмахнулася. — Ні, це просто дурниця, нічого важливого.

— Пані Тіно, — я поклала ручку, прикривши блокнот, і серйозно поглянула на неї. — В таких справах кожна деталь важлива. Будь ласка, розкажіть про що ви згадали. Можливо, це буде саме тим останнім пазлом, якого не вистачає для розуміння загальної картини.

Жінка важко зітхнула і нарешті наважилася розповісти:

— Розумієш, Ніколь, зазвичай пошуки зниклих на морі ведуться близько трьох діб. Далі вже шукають тіло, підключають водолазів та інших спеціалістів. Але зникнення Артура здійняло великий резонанс, бо він був досить відомим спортсменом. Родина, друзі і звичайні люди почали тиснути на поліцію, і ті пообіцяли шукати, аж поки не знайдуть хоч якусь ознаку того, що з ним дійсно сталася біда. І ось на сьомий день пошуків водолази, досліджуючи морське дно неподалік того каменю, знайшли браслет Артура. Це був звичайний камінчик, який він знайшов на цьому ж пляжі й пов'язав на нитку. Лише ось дивність у тому, що браслет знайшли зав'язаним і цілим, ніби його просто стягнули з руки. Але це неможливо. Він сидів у нього на руці досить щільно і не пройшов би через кисть. Його можна було лише розв'язати або розірвати, — пані Тіна перевела подих і продовжила: — А ще, невідомо чому він взагалі його вдягнув, та ще й поплив із ним. У плавців існують чіткі правила щодо прикрас на тілі, і за роки тренувань це вже на рівні рефлексу — знімати з себе все зайве, коли йдеш у воду, — жінка на мить замовкла, а я сиділа тихо, не перебиваючи, і записувала тезисно все, про що вона розповідала. — Суцільні дивності із цим зникненням, Ніколь. Суцільні дивності…

Пані Тіна знову витерла носовичком вологі очі, і я дала їй кілька хвилин оговтатися від занурення у ці спогади. 

— Дякую вам, пані Тіно, — промовила я обережно, коли пауза вже занадто затягнулася. — Я знаю, як важко про таке згадувати, та ще й переповідати незнайомці. Але ваша оповідь дуже мені допоможе в розслідуванні, а я в свою чергу — докладу всіх зусиль, аби допомогти вам.

Пані Тіна звернула на мене погляд, і пильно вдивилася в моє обличчя. Очі в неї були дуже проникливі і видавали мудрість та досвідченість цієї жінки.

— Дякую, Ніколь, — зрештою вона кивнула та слабо всміхнулася. — Мабуть, це сама доля звела нас з тобою.

Я невпевнено усміхнулася та відвернулася до вікна. Після усього, що зі мною трапилося, не впевнена, що я хоч на дрібку вірю в долю. Багато років тому я думала, що Адам — моя доля, а виявилося, що все це було лише самообманом.

— Розкажеш, що тяжіє тобі на серці? — лагідний голос пані Тіни повернув мене до реальності. — Раз вже так вийшло, що ми почали наше знайомство з одкровень, — вона приязно всміхнулася, а потім серйозно промовила: — Але я не наполягаю. Лише, якщо ти сама хочеш. Я вмію слухати і завжди готова підтримати.

Я завагалася, не знаючи, як мені розкривати душу перед незнайомкою. Та все ж… Я справді залишилася у цьому світі зовсім сама. Кому мені ще жалітися?

— Одкровення за одкровення, — я всміхнулася пані Тіні, і вона відповіла взаємністю. Час залікувати свої рани. Але спочатку доведеться їх розкрити таяк слід очистити.