Розділ 2. Ніколь

Потяг на Д'яребськ відправлявся з самого ранку. Я, як завжди, спізнювалася й на ходу досушувала волосся маленьким кишеньковим вентилятором, який взагалі-то не був призначений для цих цілей. На вокзал я прибула впритул до відправлення потяга і встигла заскочити у свій вагон буквально за мить до того, як він рушив.

Перевівши подих, я рушила до свого купе. Добре, що не набирала забагато речей — обійшлася звичайною спортивною сумкою. Із собою я взяла лише речі першої необхідності: білизну, засоби особистої гігієни і кілька літніх комплектів одягу. Ноутбук висів у своїй незмінній сумці, перекинутий через плече. Без цього атрибуту я взагалі, здається, ніколи з дому не виходила. Для журналістки це незамінний інструмент.

Зиркнувши на квиток, я ще раз перевірила номер купе: шість, вже ось-ось має бути. Я заскочила не з того боку вагона, і тепер довелося йти в зворотному напрямку. Що ж, хай це буде мені така плата за власну незібраність та непунктуальність.

Двері в купе виявилися відчиненими, і там вже розкладала речі якась жінка шляхетного віку — вочевидь, моя сусідка на цю поїздку. Вона виглядала надзвичайно елегантно і створювала враження привітної та інтелігентної особи. Тішить, що купе зі мною розділить саме жінка. Мене пересмикнуло від однієї лише думки про те, як би я їхала з чоловіком. Осад в душі після розлучення все ще не розчинився, просто я намагалась не звертати на нього уваги. Саме тому і працювала так багато.

— Доброго ранку, — промовила з посмішкою, заходячи в купе.

— Доброго ранку, — у незнайомки був лагідний, м'який голос та дуже привітне обличчя. Вона простягнула мені руку для потиску: — Мене звати Тіна.

— Ніколь, — потиснувши новій знайомій руку, я роззирнулася. — А нічогенькі нові купе, правда?

Нещодавно та сама славнозвісна фірма «РолтІнвест», через статтю про яку я ледве не вилетіла з роботи, спонсорувала залізниці нові вагони підвищеного комфорту. В них купе були двомісними і навіть мали свій рукомийник та невеличку шафу.

— Головне — це гарна компанія! — весело відповіла мені пані Тіна.

— Тут я з вами згодна.

Ми розклали свої речі та повсідалися на місцях. Я за звичкою розгорнула ноутбук: поки є час, можна пошарити в інтернеті в пошуках інформації та накидати приблизний план розслідування.

— Все працюєш? — з виглядом смутку спитала пані Тіна. — Ех ви, молодь, зовсім не бережете себе.

— Не хвилюйтеся, пані Тіно, — усміхнулась я жінці. — Я цьогоріч вхопила щасливий квиток: робота на березі моря.

— Теж до Д'яребська їдеш? — у голосі моєї тимчасової сусідки промайнули сумні нотки.

— Так, — обережно відповіла я. — А ви, пані Тіно, на відпочинок, чи, може до когось у гості?

— Ох, люба Ніколь, — зітхнула вона й дістала з кишені носовичок. — Я щороку їжджу туди в день зникнення мого племінника. В надії, що він таки повернеться до нас.

Очі пані Тіни стали вологими від сліз, і вона відвернулася до вікна.

— Мені дуже шкода, пані Тіно, — професійний інтерес боровся в мені з людяністю. 

Остання казала замкнути рота і не роз’ятрювати рану цієї жінки ще більше, а журналістка всередині волала про термінове розпитування усіх можливих деталей. Я вже багато років звикла беззаперечно слухати саме її, та після того, як пережила власні втрати, стала більше думати про почуття інших.

На щастя, мою внутрішню суперечку вирішила сама пані Тіна. Продовжуючи дивитися у вікно на дерева, що миготіли одне за одним, вона тихо промовила:

— Артур поїхав до Д'яребська на відпочинок разом із сім'єю та друзями. Ти ж знаєш, що там десять років тому з’явився цей диявольський уламок? — я кивнула, намагаючись не показати мімікою скептицизму щодо легенд, які ходять довкола нього. Не варто таким чином ображати цю милу жінку.

— Це було вісім років тому. Вже тоді навколо того каменю ходили оповідки, одна похмуріша за іншу, — жінка важко зітхнула. — Одного вечора Артур посперечався з друзями, і поплив туди, аби довести їм, що всі ці оповіді — лише дурні забобони… 

Пані Тіна замовкла на кілька секунд, витерла носовичком сльози й продовжила:

— Він був чемпіоном країни з плавання, але зник під водою, і більше його ніхто не бачив, — вона глянула мені просто в очі. — Його друзям ніхто не повірив. Та й ти, мабуть, мені теж не віриш.

Жінка гірко всміхнулась. Мабуть, я все ж не втримала свого скептицизму, і десь він проліз у мімічні прояви. Мені було дуже шкода пані Тіну таі її племінника, але й обманювати її не хотілося.

— Не скажу, що зовсім вам не вірю, — тихо відповіла я, обережно добираючи слова. — Просто я звикла все ставити під сумнів, розумієте? Я журналістка, — я слабко всміхнулася і показала пані Тіні посвідчення, що завжди було при мені. — І я їду до Д'яребська якраз у цій справі.

Жінка знову підвела на мене погляд. Цього разу замість сліз там були проблиски надії.

— Справді? — ледве чутно перепитала вона. Я кивнула. — І ти зможеш дізнатися, що сталося з Артуром? І чи він, — жінка затнулася й продовжила ледь не пошепки: — Чи він живий?

— Я постараюсь зробити усе, що в моїх силах, — я серйозно кивнула. Це була правда, адже я завжди дуже відповідально ставилася до роботи. — А ви мені якраз і допоможете, згода? Не дарма ж ми з вами зустрілися.