2

Вероніка вийшла з ванної трохи легша на думку, але не менш зла на весь цей світ.
Душ тут, як виявилося, був справжнім дивом — вода йшла без кранів, просто з кам’яної панелі, і тепла з’являлася сама по собі. Вона навіть кілька секунд просто стояла під струменями, не вірячи, що хоч щось у цьому місці працює нормально.
— Якщо це сон, то я хочу прокинутися з кавою, — пробурмотіла вона, витираючи волосся.
Щойно вона накинула більш-менш сухий одяг, у кімнату тихо зайшла служниця.
— Пан чекають вас у їдальні.
Вероніка підняла погляд.
— Нарешті поїм.
Сказано це було з таким щирим почуттям, ніби їжа — єдина стабільна річ у всесвіті.
Служниця на мить розгубилася, але швидко схилила голову.
— Прошу за мною.
Вероніка кинула ще один погляд на кімнату — надто розкішну, надто тиху, надто “не її”.
— Якщо я тут і помру, то хоча б ситою, — тихо додала вона собі під ніс і пішла слідом.
І вперше за весь цей дивний день їй стало трохи байдуже, хто там “пан”, що він вирішує і чому весь цей світ виглядає як суміш палацу й божевілля.

За великим столом було накрито на двох. Стіл виглядав так, ніби їжа тут — не просто побут, а частина якоїсь церемонії: рівно розставлений посуд, глибокі тарелі, сріблясті прилади, які Вероніка бачила хіба на картинках.
Пан Дейвід уже сидів на своєму місці. Спокійний, рівний, ніби її поява в палаці й ритуали з невідомими хлопцями — це просто ще один робочий епізод його дня.
Він підвів погляд, коли вона зайшла.
— Ласкаво прошу. Як тебе звуть?
Вероніка на мить завмерла, оглядаючи стіл і його самого, ніби перевіряючи, чи це не чергова пастка її психіки.
— Вероніка.
Сказала коротко, без реверансів і без “панів”, які явно очікували б у цьому місці.
Дейвід ледь помітно кивнув, ніби запам’ятав.
— Сідай.

Вероніка повільно опустилась на стілець навпроти, але одразу нахилилась трохи вперед.
— Я одразу уточню: якщо це ваша версія “розслідування”, то я просто хочу їсти. Потім можете задавати свої дивні питання.
У кутку залу хтось із слуг ледь помітно напружився.
Дейвід, навпаки, залишився спокійним.
— Ти вільна їсти, Вероніко.
Вона на секунду примружилась.
— Це звучить так, ніби я тут не зовсім “вільна”.
Він не заперечив. І це чомусь сказало більше, ніж будь-яка відповідь.

Вероніка швидко впоралась із їжею — надто смачною, щоб задавати зайві питання під час першої ложки, і надто дивною, щоб повністю розслабитися. Коли тарілка спорожніла, вона відсунула її трохи вбік і подивилась прямо на Дейвіда.
— Розкажи, де я.
Він підняв погляд від столу.
— А чому ти до мене на “ти”?
Вероніка навіть не задумалась.
— По-перше, бо ти до мене на “ти”. По-друге, бачу, різниця у віці у нас не велика. От тобі скільки років?
— Двадцять шість, — спокійно відповів він.
— А мені двадцять один, — відрізала вона. — Повертаємося до мого питання: де я?
Дейвід на мить затримав погляд на ній, ніби вирішував, чи це впертість, чи просто шок після переходу.
— Ти в замку Вейрхолм, — нарешті сказав він.
Вероніка повільно кліпнула.

— Це не місто.
— Ні.
— Це країна?
— Це замок, — уточнив він.
Вона сперлась ліктями на стіл.
— Чудово. А тепер трохи складніше: в якій країні цей замок?
Дейвід ледь нахилив голову.
— У королівстві Ейрдан.
Вероніка завмерла.
— Я… ніколи не чула про нього.
— Це очікувано, — спокійно відповів він.
Вона повільно видихнула.
— Окей. Ще раз. Яким чином я з Києва потрапила в “королівство, про яке ніхто не чув”, у палац, де їжа смачніша за моє життя?
І вперше за розмову в його погляді з’явилась ледь помітна тінь зацікавлення.

— Ти казала про якийсь ритуал, який проводив твій хлопець. От у нього й треба питати, — спокійно сказав Дейвід.
Вероніка фиркнула.
— Ага, тільки от він, мабуть, залишився в Києві.
На мить у залі стало тихіше. Навіть слуги, що стояли вздовж стін, ніби завмерли трохи уважніше.
Дейвід не відреагував одразу. Лише повільно переплів пальці на столі.
— Київ, — повторив він, ніби перевіряючи слово. — Це назва вашого міста?
— Так, — різко відповіла Вероніка. — І, сюрприз, воно не входить до вашого “Ейрдану”.
— Очевидно, — спокійно сказав він.
Вероніка відкинулась на спинку стільця.
— Добре. Тоді пояснюю ще простіше: мій хлопець відкрив щось типу порталу. Я впала в це “щось”. І тепер я тут. А він — там.
Дейвід трохи нахилив голову.
— І ти довіряєш йому настільки, щоб називати це помилкою, а не навмисною дією?
Вероніка різко подивилась на нього.
— А ти завжди такий приємний, чи це спеціально для гостей?
Він не відповів на укол.
— Люди, які відкривають переходи між світами, рідко роблять це випадково, — сказав він рівно.
Вероніка стисло видихнула.
— Чудово. Тобто варіант “він просто ідіот” ви не розглядаєте?
— Розглядаю, — спокійно відповів Дейвід. — Але це не змінює наслідків.

Раптом у їдальню зайшов чоловік, одягнений значно краще за інших слуг. Вероніка одразу це помітила — не тільки через тканину й крій, а через те, як він тримався. Впевнено. Ніби мав право входити без стуку.
Вона навіть подумала, що він виглядає дорожче… за самого Дейвіда.
— Пане, у дворі дещо сталося, вимагає вашого втручання, — коротко доповів він.
Дейвід підвів погляд, без поспіху відклавши серветку.
— Іду.
Потім, уже в бік Вероніки, додав:
— Вероніко, нашу розмову перенесемо на потім.
Вона звузила очі.
— Звісно. Бо я ж тут головна проблема, яку можна відкласти як непотрібний лист.
Дейвід не відреагував на її тон. Лише коротко підняв руку й дзвоником покликав слугу.
За мить у дверях з’явилася служниця.
— Відведи її в кімнату для гостей, — спокійно наказав він.
Вероніка різко відсунула стілець.
— Я не річ, яку “відводять”.
— Я не маю часу сперечатись, — відповів Дейвід уже на ходу, рушаючи до виходу.
Вона різко всміхнулась без радості.
— О, чудово. Ти ще й зайнятий. Як зручно.
Але він уже вийшов із зали, залишивши її з відчуттям, що її “перенесена розмова” знову стала чиєюсь пріоритетом після всього іншого.