1

Вероніка вискочила з дивної штуки, схожої одночасно на лімузин і карету. Дверцята плавно відчинилися самі, без жодної ручки, і це вже було ненормально.
На ній були звичайні темні джинси, кросівки й чорна футболка з написом, який тут, схоже, ніхто не міг прочитати.
Навколо стояли люди.
Але не такі.
У когось замість очей світилися тонкі золоті лінії. Хтось носив довгі багатошарові плащі зі світного полотна. Над вулицею пливли прозорі конструкції, схожі на голограми, а в небі рухалися механізми, які порушували всі закони фізики.
Вероніка повільно озирнулася.
— Дмитро… — дуже спокійно сказала вона. — Коли я повернуся, я тебе вб’ю.
Учора вона була вдома, пила чай і слухала, як її хлопець захоплено розповідає про “теоретичні переходи між вимірами”.
Потім він дістав дивну книгу. Потім намалював коло на підлозі.
Потім щось пішло дуже не так.
І тепер вона стоїть невідомо де, а поруч із нею проїжджає штука без коліс, яка звучить так, ніби всередині сидить реактивний двигун.
— Пані, ви загубилися? — запитав незнайомець із срібною шкірою.
Вероніка мовчки подивилася на нього.
— Я хочу додому. І придушити одного придурка.

Вероніка вийшла з дивної машини й різко озирнулася. Серце калатало так, ніби ось-ось вискочить із грудей.
Ще хвилину тому вона була в квартирі Дмитра.
Ще хвилину тому цей бовдур із палаючими очима кричав щось про “активацію переходу”.
А тепер…
Навколо височіли незнайомі будівлі з темного металу. У повітрі світилися тонкі сині лінії, схожі на живі. Люди в дивному одязі зупинялися й розглядали її так, ніби вона сама була якимось експонатом.
Вероніка стиснула кулаки.
— Дмитре, клянусь, якщо я повернуся…
— Вона говорить нашою мовою? — тихо запитав хтось поруч.
До неї наблизилися двоє чоловіків у темних плащах із металевими вставками на плечах. Один уважно оглянув її джинси, футболку й кросівки.

— Дивний одяг, — промовив він. — І жодного знаку належності.
— Може, це одна з тих, що приходять через розломи? — припустив інший.
Вероніка насупилася.
— Через які ще розломи? Де я взагалі?!
Чоловіки переглянулися.
— Ми покажемо цю дивну незнайомку панові й він вирішить, що робити з нею, — сказав один із чоловіків.
Вероніка повільно кліпнула.
— Перепрошую… що значить “покажемо”? Я вам що, знахідка з блошиного ринку?!
Чоловіки здивовано переглянулися.
— Пан вирішить, чи становите ви загрозу.
— Загрозу?! Та це мене щойно викрали невідомо куди! Це я маю вирішувати, хто тут загроза!
Вона різко тицьнула пальцем у дивну машину позаду.
— Я взагалі вийшла з… з цього! Я не знаю, що воно таке, як працює і чому воно світиться!
— Заспокойтесь.
— Не кажіть мені заспокойтесь! Мій хлопець учора читав сатанинську книжку на кухні, а сьогодні я стою посеред декорацій до фантастичного фільму!
Один із чоловіків насупився.
— Що таке фільм?
Вероніка на секунду замовкла.
Потім важко видихнула.
— О ні. Ви ще й дикуни. Прекрасно. Просто прекрасно.

Дівчину провели широкими сходами до величезної будівлі, від якої Вероніка не могла відвести погляду.
Палац.
Справжній чортів палац.
І не такий, як у дешевих серіалах, де позолота сиплеться зі стін. Цей виглядав… живим. Високі колони з темного каменю, світло під стелею без жодної лампи, величезні вікна в людський зріст і дивні срібні візерунки вздовж стін, які ледь помітно мерехтіли.
Вероніка мимоволі пригальмувала.
Таке вона бачила хіба у фільмах. І ще колись на екскурсії в музеї, але там усе було старе, за склом і пахло пилом.
А тут люди жили.
По коридорах ходили слуги в темному одязі, хтось ніс таці з незнайомими фруктами, десь далеко лунав музичний інструмент, схожий на скрипку, але з надто низьким звучанням.
— Та ви знущаєтесь… — пробурмотіла Вероніка.

— Рухайтесь, — сухо сказав чоловік поруч.
— Я рухаюсь. Просто намагаюсь зрозуміти, чому ваш палац виглядає дорожче за весь мій район.
Чоловік кинув на неї короткий погляд, явно не зрозумівши половини слів.
Вероніка важко зітхнула.
— Дмитре… От повернуся — приб’ю. А потім оживлю і ще раз приб’ю.

— От повернуся — приб’ю. А потім оживлю і ще раз приб’ю, — бурмотіла Вероніка, поки її вели коридором палацу.
Чоловік поруч різко зупинився.
— То ти ще й магією некромантів володієш.
Вероніка спіткнулася від несподіванки й різко обернулася.
— Що? Ні! Якусь маячню кажете.
— Вона заперечує, — спокійно зауважив інший охоронець. — Але слова використовує нетипові.
Вероніка зітхнула так голосно, що це могло б образити архітектуру палацу.
— Це просто вислів. Жарт. Фігура мови. Ви взагалі вмієте таке?
Чоловіки переглянулися.
— Вона або з Півдня, або її добре навчили маскуватися, — сказав перший.
— Або вона справді не розуміє, що каже.
Вероніка скривилася.

Вероніка скривилася.
— Я єдина тут, хто щось розуміє. Просто це точно не ваш світ.
Її знову повели вперед — туди, де за високими дверима хтось уже чекав вирішувати її долю.

Її завели у велику залу, де простір здавався ще більшим через високу стелю й стримане світло, що лилося звідкись зверху — без свічок, без ламп, просто м’яке сяйво, ніби саме повітря світилося.
За масивним столом сидів чоловік і щось писав.
Він не підвів голови одразу, ніби поява охорони й незнайомки не була чимось незвичним. Лише провів пером по сторінці ще кілька рядків і тоді спокійно відклав його вбік.
Вероніка завмерла.
Йому було років двадцять п’ять–двадцять шість. Може, трохи більше. Не набагато старший за неї.
І це чомусь дратувало найбільше.
Бо якщо це “палацовий керівник”, або хто він там, вона очікувала когось сивого, страшного або хоча б із виразом “я вирішую долі людей”.
А цей виглядав… занадто спокійним.
Він підвів погляд.

І Вероніка раптом відчула, що їй не подобається цей погляд. Не ворожий. Не теплий. Просто уважний, як у людини, яка звикла швидко розуміти, що перед нею.
— Це вона, — коротко сказав один із чоловіків.
— Так, — відповів той за столом і повільно підвівся.
Вероніка міцніше стиснула руки в кулаки.
“Ну давай, Дмитре… це через тебе я тут.”
Він зробив крок уперед і окинув її поглядом — джинси, футболку, кросівки.
Потім трохи нахилив голову.
— Із якого вона сектору?
Охоронець вагався.
— Невідомо, пане. Каже дивні речі. Можливо, з Лейфісу.
Вероніка фиркнула.
— Я з Києва. І дуже хочу назад.