Казка

Софійка було третьою дитиною у сім'ї: брат був найстарший, друга була сестра. Опісля Софійки у сім'ї Пугачів народилось ще троє дітей - усього семеро їх було. Дівчинка швидко виросла, бо треба було няньчити молодших братів і сестер, батьки були завжди у праці: то на полі, то на сінокосі чи на толоці. Середульші  бавили молодших, а найстарші середульших. Але ігор вистачало на всіх: бігали в квача, бавились в хованки, крамницю, козаків-розбійників, кожен день на подвір'ї  дівчатка справляли чиєсь весілля, купались на ставку, лазили по деревам, обносили сусідам неспілі яблука та аґрус в городі, ловили жуків та равликів, ховались в копицях сіна і будували замки з піску коло річки. Діти залишались дітьми, хоча і  мали змалечку зобов'язання по господарстві. Кожен  день був довгий, як рік, і не схожий на попередній. Сміх, жарти та пустощі ніколи не покидали подвір'я Пугачів. Наймолодші лиш прибігали пообідати, і вхопивши наостанок кусень хліба з цукром, бігли до сусідських дітей або за городи. 

Найулюбленішою порою Софійки була осінь. Восени навіть земля мала інший особливий запах. Вона пахла урожаєм, тисячами відтінків, які не описали би і всі поети світу. Сад пахкотів спілими яблуками і синім виноградом, опале багряне і жовтогаряче листя  - пізнім сонцем і теплом, поле - висохшим картоплинням, буряковою гичкою і гарбузами. У повітрі висіла тиша і спокій, пролітали срібні струнки павутиння. Земля розродилась усіма своїми дарами, і принишкла, милуючись красою світу та  повільно готуючись до сну.  

Софійка любила в цей час працювати на городі. Вона збирала яблука і грушки у плетений кошик. З побитих груш витікав солодкий, мов нектар сік, і від нього пальці злипались, як від меду. Сині, ніби покриті інієм, сливки нарешті стали м'які і нетерпкі. Софійка не могла дочекатись, коли мама зварить з них повидло, і вона потім зможе вилизькувати каструлю в якій воно варилось. Старші зносили, а молодші діти котили помаранчеві гарбузи з поля  і складували їх за стодолою.  Гарбузова пшоняна каша з дрібкою меду назавжди залишилась улюбленою осінньою стравою дівчинки. Вечорами запікали у вогнищі картоплю: сходились всі сусіди, дим виїдав очі, гарячі картоплинки обпікали руки, але смакували ліпше, ніж макові калачі. Батьки давали дітям ще одну роботу: вони мали різати на скибки грушки та яблука, нанизувати їх на ниточку і завішувати над піччю, щоб вони в теплі сушились на зимовий узвар. В самій печі на ніч досушували волоські горіхи.  

Усі роботи в полі нарешті скінчились, а бабине літо тривало. Діти приходили додому лиш ночувати і на обід, а так бавились цілими днями на вулиці. Софійка якраз бігла до коліжанок1, коли через дорогу йшло весілля. Вона зупинилась коло криниці, аби перечекати, коли воно мине.  До криниці підійшла стара Явдоха. Софійка згадала, що батьки про неї інколи говорили вечорами:  щось казали про її чорний рот та лихе око. Мама, здається, навіть сказала, що її сусіди поза очі називають Яга і мара, але Софійку мало цікавили в її сім років сільські  плітки та  хто там з ким свариться , і як кого за плечима охрестили. 

Явдоха зі злістю подивилась на дівчинку, весілля якраз пройшло, музика віддалялась, і стара попросила Софійку  піднести їй  відро води до хати. Дівчинка схопилась двома ручками за відро і силоміць тягнула його до самого Явдошиного подвір'я.  

“А до хати зможеш мені його занести?” - спитала стара. 

“Так, зможу”, -  сопіла дитина. 

Вона доволочила відро до самих дверей, але коли пробувала перетягти його через поріг, то перечепилась, відро упало до хати і вода розлилась по долівці.  

“А щоб тобі так свого весілля ніколи не бачити, як мені нині кулішу!” -  з люттю гаркнула стара відьма. 

Софійка перелякалась, і побігла як найхутчіше від старої та її відер. Побачивши сусідських дітей, вмить про все забула, і  вони,  весело галасуючи, почали будувати печеру із купи опалого листя. З обіду до вечора пройшов, немов тиждень, і дівчинка прибігла ввечері додому весела і втомлена. 

Йшов час, усі семеро дітей Пугачів поволі виросли. Найпершу посватали старшу сестру Софійки, потім найстаршого брата, потім відгуляли весілля ще двох молодших сестер, та наостанку двох наймолодших братів, і в хаті з батьками залишилась тільки Софійка.  Батьки Софійки вже почали рахувати внуків,  а вона так і не одружувалась.  Почались шепотіти сусіди, мама плакала, і не могла зрозуміти, чому шестеро її дітей знайшли собі пару, а одна не може.  Софія було і роботяща, і гарна, і мила,  і доброзичлива та чуйна, але ніхто до неї не сватався. Родичі  давали непрохані поради, сусіди радили піти до церкви висповідатись і поставати свічку за здоров'я. Хтось казав під церквою милостиню бідним на Великдень роздавати, інший -  сірого кота до хати привести, треті говорили поїхати до Почаєва або давали адреси якихось шептух. Софія і її мама вже боялись вийти на вулицю, бо будь-яка балачка закінчувалась розпитуванням, коли вже  відгуляють сьоме весілля у Пугачів.  

Перед Різдвом Софія з батьками зібрались до міста на базар - продали мед, мак та горіхи і придбали усім на сорочки полотна та нитки до вишивання.  На базарі було людно, усі троє купили  собі по бублику, надивились на всяку всячину, яку там продавали, і по обіді вирішили їхати додому. При виїзді з базару, стояла старенька згорблена бабуся і побачивши Софію, попросила донести її дві торби  до дому. 

“Дитинко, чи можеш мені з накупленим помогти, а то я вже зовсім сили не маю сама їх нести”, -  просила бабуся. 

“Так, певно, що можу”, -  відгукнулась одразу вона, їй стало шкода старої немічної жінки.  Софія кивнула батькам: вони мали чекати її коло крамниці зі свічками, лампадками  та іконами - ще треба було свічку на Святвечір купити, а сама закинула собі по торбі на кожне плече і пішла за бабусею. Бабуся  хоч і повільно тупцяла із паличко  та оповідала всю дорогу  про старовину, але відстань від базару була недалека і незабаром Софія вже допомагала викладати квасолю, пшоно, мак та муку із торбин на стіл.