Розділ 27.

Ще вчора від мене не сховалося те, як сестра П’ятої постійно акцентувала увагу на щоках. Товсті, великі — та й сьогодні продовжувала всіляко принижувати саме їх. А отже, Нарисса абсолютно точно через них переживала!

Азарт вирував всередині.

— Дякую, — видихнула Нарисса, геть захекавшись після довгого бігу. — Ви… пробачте… Єву…

Я всміхнулася. Егеж. Сестра прийшла вимолювати пробачення.

— Вона нічого поганого не хотіла сказати, — нарешті віддихалася Нарисса й випросталася. — Просто… їй важко заводити друзів.

Та з таким характером їх узагалі не заведеш. Простіше на Місяць полетіти в коробці з-під взуття.

— Буває, — я знизала плечима.

Левіка нічого не сказала, опустивши погляд. Здається, їй і досі було прикро.

— Якщо ви не проти, я б скористалася запрошенням, — рум’янець знову проступив на щоках дівчини. — На чай і… ну… Те, що ви зробили на обличчі… Це дуже красиво! Левіко, ти дуже гарна!

— Ми не проти, правда ж, Левіко? — я підморгнула Сьомій.

— Хм, я… Пробач, Мадлено, піду, — дівчина м’яко вивільнилася з моїх обіймів і пішла, так жодного разу й не глянувши на Нариссу.

— Вона образилася, так? — знітилася П’ята.

Так. І за моїм планом Левіка мала б бути зі мною, але… Можна було спробувати й самій заручитися підтримкою Нарисси.

— Дай їй час охолонути, а потім щось вигадаємо, — задумливо відповіла я, обертаючи ситуацію на свою користь.

До будиночка Восьмої Розкішниці ми заходили в трохи ніяковому, але все ж позитивному настрої. Елоїза поралася по господарству й ігнорувала мої промовисті погляди. Чи то не хотіла нічого розповідати при Нариссі, чи то сама прагнула обміркувати ситуацію — я не поспішала закидати її розпитуваннями.

— Чого бажаєте? — ввічливо вклонилася служниця.

Нарисса забажала чаю та візуального перетворення. І я, діставши всі сили зі своїх кишеньок, взялася зменшувати їй щоки. Моєю метою було підкреслити неймовірно красиві очі й губи дівчини, відвернути увагу від овалу обличчя та трохи його скоригувати. Самій Нариссі все це було геть не потрібно — візуально. А от морально П’ятій Розкішниці ще жити й жити до прийняття себе.

— Може, до мене сьогодні імператор завітає? — хихикнула вона.

— А його кузен згодиться за компанію?

Я обернулася. Авліс, розпушивши свій павичевий хвіст, нахабною ходою зайшов до мого дворика. На губах у нього грала усмішка, а погляд блукав від Нарисси до мене.

— Ах, руа, яка зустріч! — вклонилася дівчина, ледь приховуючи блиск в очах.

Я нічого не відповіла, пригрозивши Нариссі пензликом. Авліс потерпить п’ять хвилин, нічого страшного. Нахаба! Прийшов до мого будиночка без запрошення!

— А як же вітання від моєї улюбленої Розкішниці? — чоловік пестив слова губами, підходячи до мене дедалі ближче. — Моє серце буде розбите.

— Я — не ваша Розкішниця, руа, і ви про це знаєте, — тактовно нагадала я.

— А шкода. От я і подумав, магдо, може, мені поговорити з братом? Упевнений, він не заперечуватиме проти того, щоб віддати вас мені за дружину.

Усі похлинулися — Елоїза мало не випустила чайник із рук, Нарисса теж ледь не вдавилася. Я ж лише гучно видихнула.

— Я буду проти, руа.

— О? — він стояв так близько до мене, що я майже відчувала його подих на шиї. — Тим цікавіше, магдо.

Й оскільки я нічого не відповіла, Авліс просто взяв ще один стілець і сів поруч, присунувши спинку до підборіддя.

— Що ви тут робите?

— Макіяж. Щоб Розкішниця стала ще розкішнішою, — я зиркнула в його бік.

Авліс якийсь час розглядав Нариссу. Я бачила, як його очі вивчали її обличчя. Шукав недоліки? Щоб кепкувати з неї чи, навпаки?

Коли з макіяжем було покінчено, я принесла дзеркальце й піднесла його дівчині. Спочатку вона ахнула. Почала розглядати себе так і сяк, а потім дедалі частіше підносила дзеркальце до щік, які і справді візуально стали меншими.

— Ви маєте приголомшливий вигляд, магдо Нариссо, — шовковим оксамитом промовив Авліс, змушуючи дівчину почервоніти.

— Правда? — наївно запитала вона.

Ні. Авліс говорив це, але реакція Розкішниці його не цікавила. Він спостерігав за мною. І підігравав відповідно до моєї реакції. Так, мені потрібно було, щоб Нарисса повірила у власну красу — саме заради цього я так старалася. Вибивалася в подружки! І хоча Авліс щосили вдавав із себе мого союзника, у глибині душі я відчувала підступ.

— Я… така гарна, Мадлено, — прошепотіла Нарисса й підвела на мене очі, повні сліз. — Ти зробила мене гарною!

— Ну-ну, — я ніяково прокашлялася. — Я просто підкреслила те, що в тебе вже було. Мені не важко.

Нарисса схопилася зі стільця і обійняла мене.

— Яка ж гарна картина, — продовжував бавитися словами Авліс. — Дві витончені дівчини… разом…