Розділ 26.

На людній частині доріжки я кілька разів озирнулася через плече, щоби переконатися, що за нами ніхто не йшов. Полегшено видихнула лише тоді, коли мій будиночок зник із поля зору.

— Ти так сильно не хотіла, щоб охоронець ішов із нами? — здивовано змахувала віями Левіка.

— Ні.

— Чому? Мені здалося, ти йому сподобалася.

Я зневажливо подивилася на дівчину. Чудова репліка від Розкішниці, яка ні сном ні духом не знає, що я не маю планів на імператора — а отже, цілком собі образливо чути, що більше, ніж на охоронця, я не мала б зазиратися!

— Упевнена, імператор схвалив би ваш шлюб.

— О боже, Левіко, — я навіть пирснула сміхом, — ти мені ще п’ятьох дітей напророкуй.

— А що поганого в п’ятьох дітях? — продовжувала дивуватися дівчина. — Ти — Восьма Розкішниця, Мадлено, у нас із тобою немає шансів побудувати кохання з імператором. Тож я не бачу сенсу кривити носиком через увагу такого аристократичного чоловіка.

— Охоронець — аристократ? — я вигнула брову.

— Ну, не зовсім, — закусила губу Левіка, — він радше… ну, як євнух!

— Тобто ти… — смикалося око, а зсередини рвався сміх. — Пророкуєш мені в чоловіки того, хто дітей, так би мовити, ніяк не зможе зробити?

Левіка насупилася, через що її чолик зморщився. Але молодість узяла своє — жодних зморщок не залишилося. Ех, де мої вісімнадцять?

— А хіба в євнухів не буває дітей? — недовірливо пробурмотіла дівчина.

Беру свої слова назад — краще бути умудреною досвідом, ніж молодою, наївною та зеленою. І не дуже обізнаною щодо наявності й відсутності певних органів, які безпосередньо відповідають за поповнення родини.

Утім, далі обговорювати таке питання в контексті Елая мені відверто не хотілося. Тож я поспішила змінити тему.

— Нещодавно я зіткнулася з Нариссою та Євою, — ніби між іншим завела я розмову в потрібному мені боці. — Вони відреагували на мене навіть бурхливіше, ніж ти.

Левіка гигикнула, клюнувши на мою просту хитрість. Плітки! Ось що відверне будь-яку дівчину від непотрібних думок.

— Ти ще дивуєшся? — на її щоках проступив рум’янець. — Скажи дякую, що в тебе не хлюпнули отрутою.

— А могли? — барви відлили від мого обличчя.

У мої плани не входила ймовірність бути отруєною при світлі деньку. Може, дарма я все-таки залишила Елая з Елоїзою? Треба було взяти його із собою? Хоч би по допомогу встиг побігти.

— Та ні, — одразу захихотіла Левіка, — але ти мені явно повірила.

Я видихнула. Звісно, повірила! Я правил цього варварського світу не знаю!

— Після того як ти відверто принижувала Єву перед імператором, вона й чути про тебе не хоче. Усім каже, що тепер, коли ти Восьма, вона з тебе три шкури спустить.

Я видихнула. Авжеж, тут простою грою в карти й макіяжем не відбудешся. Але можна було спробувати подружитися з Нариссою. Вона здалася м’якшою в цьому питанні.

— Хочеш, я допоможу вам помиритися? — раптом видала Левіка, і мені стало совісно.

Адже я хотіла її використати. А дитина йшла мені назустріч і була готова допомагати просто так. Я ввічливо всміхнулася.

— Буду дуже рада твоїй підтримці.

Подумки пообіцяла собі не кидати Левіку в біді аж до останньої секундочки в цьому світі. І Мадлені залишу листа, у якому візьму з неї клятву, що вона нічого не зробить із моєю підопічною. Принаймні поганого — точно.

Ми вийшли на алею, і я миттю взяла Левіку під руку. Заручилася підтримкою, так би мовити. Ми теревенили про те, які сукні найкраще пасують до різного макіяжу й різних випадків — чаювання, гри в «диньки», танців? Останнє мене цікавило, але я слухала впіввуха, розглядаючи парк.

Він був такий самий красивий, та і птахи співали так само. А от сестер я не побачила, і це мене трохи засмутило. Ех, стільки планів було — і все коту під хвіст.

Ми пройшли вздовж Фонтану й сіли на лавочку навпроти.

— Я взяла із собою диньки, зіграємо? — усміхнулася мені Левіка, дістаючи диски з маленького мішечка, що висів у неї на руці.

— Давай, — погодилася я, маючи намір усе-таки трохи навчити Сьому грати за правилами.

Це вже було б чудовим початком.

Мені пощастило. Не в диньках і не в картах — я почула дзвінкі дівочі голоси всього після десяти перемог над Левікою. У бік фонтану йшли Нарисса з Євою.

Я завмерла, а потім повернулася до Сьомої.

— Левіко, зачекай, у тебе тут тіні обсипалися порошком на щоки, — усміхнулася я і потягнулася до шкіри дівчини.

— Ой, прибери, будь ласка.

План був простий. Зараз до нас підійдуть Єва з Нариссою, побачать, що ми сидимо разом, і поставлять собі одне просте запитання…

Почувся шурхіт гравію під двома маленькими парами ніг.

— А що ви тут робите?

— О, Нариссо, привіт! — усміхнулася Левіка й помахала рукою повнощокій сестрі.