2.2

Чиїсь руки міцно тримали мене на вазі. Розплющити очі було страшнувато. А раптом це збоченець? Чи вартовий, який вирішить мене — хаптик? Я не готова хаптик! Хаптик це того… Не про розкішниць. Тож я спершу вся стиснулася в очікуванні продовження. А його не було. Мій «рятівник» мовчки тримав мене на руках.

Тоді я розплющила одне око. Чоловік був одягнений у білий балахон — тобто не воїн. Але й не лікар, той був старшим і носив темну форму. Я розплющила обидва ока й повернулася до обличчя чоловіка.

Молодий. До тридцяти точно. Його волосся довгим каскадом спадало до лопаток, а в сірих очах горів вогник цікавості.

— Хто це тут у нас? — промовив він із лукавою усмішкою.

Я закусила губу. А хто я? Як там та дівчина підписала листа? Я ж у її тілі перебуваю. Начебто Марина… Марципана… Макарена…

— Ма… — гикнула я, впевнена в першій частині свого імені.

І тут мене осяяло.

— Мадлена! — випалила я з таким захватом, що сам чоловік здивовано підняв брови.

— Вперше бачу стільки ентузіазму від власного імені.

Трясця, я заганяла себе в дедалі більшу пастку. Мені ж треба якось по-розкішницьки спілкуватися? Я випросталася, груди випнула вперед, шийку зробила рівною та довгою і опустила вії.

— Не очікувала зустріти вас тут, мілорде, — промовила я з викличною гордістю.

На що мій співрозмовник розреготався вже зовсім відверто — закинувши голову назад і заплющивши очі.

— Чесне слово, Мадлено… Ви надзвичайно цікаві, — він навіть похитав головою. — І давно в нас такі веселі розкішниці?

Сам ти… кхм… Я натягнула на обличчя кришталево непробивну маску — таку, що давала мені вигравати матчі, а подумки я була готова вбити нахабу.

Як раптом мене осяяла одна думка.

«У нас»? Тобто він володіє гаремом? О, тримайте мене семеро, а краще восьмеро, але хто завгодно, тільки не цей тип. Раптом він і є імператор?! На товстого й худорлявого, звісно, не схожий, але ж і я ніколи не зустрічала правителів особисто.

І все ж зі слів цього підозрілого типа я зрозуміла одне. Мій одяг або моя зовнішність якимось чином видавали те, що я була наложницею. Або ще гірше — мене знали в обличчя.

Ох, чорт би побрав цю Мадлену! Із корисної інформації не сказала буквально нічого! Зате ціле полотно розписала, що це все заради порятунку її власного благополуччя. Щаслива я! Неймовірно щаслива!

— Але що це я? — усміхнувся мені чоловік і, нарешті, м’яко поставив мене на ноги.

І навіть дихання в нього не збилося. Сильний, із витримкою. Може, колишній військовий?

— Ми ж формально ще не знайомі, магдо Мадлено, — він поблажливо кивнув.

Не вклонився, як я помітила. Лікар кланявся — чи означало це, що я була вищою за нього за статусом? А цього любителя похихотіти із чужого горя — ні? Тобто, зараз була моя черга грати роль азійської принцеси. Розкішниці, тьху, прости Господи. Але проблема полягала в тому, що імені цього містера я так і не почула…

І назвав він мене дивно. Магдою?

— Вибачте, я після лікаря погано почуваюся, — вирішила прикинутися дурненькою, натягнувши на обличчя найчарівнішу маску, — вибачте, не розчула вашого імені?

Чи треба мені повторювати «магда»?

— Після лікаря чи вашого імпровізованого лазіння парканами?

Моя усмішка стійко витримала внутрішній напад розчарування. Я змахнула пасмо волосся, що впало на обличчя.

— Як я вже сказала, я була в лікаря, і в мене туманиться в голові, — повторила я, жодного разу не показавши розгубленості, — мабуть, це наслідки… нещасного випадку.

Про який я ні слухом, ні духом. Але чому б іще мене відправили до лікарського крила?

— Вірю-вірю, — хитро вишкірився чоловік, — можливо, ім’я Авліс вам про щось говорить?

Від мене не було жодної реакції.

— Руа Авліс, — уже більш гордовито зазначив чоловік і пограв бровами.

Мабуть, я мала впасти ниць від звуків його імені.

— Ах, так-так, звісно, багато про вас чула, Руа, — сказала я і, скриплячи душею, стиснувши зуби, спробувала зобразити уклін.

Як у мене тільки спина не захрускотіла — не надивуюся. Але цей Авліс залишився задоволений. Дістав зі свого рукава віяло й заходився обмахуватися, змушуючи волосся фотогенічно розлітатися від легкого подиху вітру.

— Ну, я піду, — махнула йому й розвернулася в протилежний бік.

Надто привабливим здався мені цей красунчик. Такі до добра не доведуть — від нього треба тікати! Вкрай бажано в правильному напрямку. Тут я покладалася на удачу.

— Я проведу вас, Мадлено, негоже розкішниці гуляти самій, — закусив губу Алвіс і подивився на мене з непідробним інтересом.

— Е, та ні, дякую, я сама, — спробувала відмахнутися.

Марно. Срібноволосий лише побачив у цьому новий інтерес.

— Я наполягаю. Ви така чарівна, як отруту вип’єте.