Розділ 2.

Першим бажанням було зареготати та ще й голосніше. Розкішниця — це, звісно, жінка, яка живе в розкоші й усе таке. Але в Україні таким словом називали… Скажімо… Не те, чим би я хотіла бути для когось. Та й нікому б не побажала — але кожна людина сама творець свого щастя.

Чи ні? Я, чорт забирай, творила своє щастя і доволі успішно. Тренер казав, що на мою перемогу ставили багато хто. Цей рік став особливо успішним — в інших чемпіонатах теж перемагали українці вперше за довгий час затишшя. До цього коли ми востаннє здобували золото? Років десять тому? І ніколи це не була дівчина.

Я мала стати першою.

А стала… розкішницею. Я важко видихнула. Якась чортівня, з якої треба забиратися, причому живо. Ну не буду ж я з якимось… Перечитала листа ще раз. Імператором. Вони історично були низенькими, товстенькими і вкрай нудними — а то й зовсім із якимись збоченнями в голові. Не моє пальто.

Треба було тікати. Потім можна й щось вигадати, і розібратися в бісовому механізмі, який ця дівчина привела в дію. Якщо вона змогла скласти всі інгредієнти докупи, то і я зможу. Не приймаючи правил її гри.

Я уважно оглянула периметр садочка, у якому опинилася. Зелені кущики, два невисокі дерева, кілька квіткових клумб і біла кам’яна доріжка, що вела до дерев’яних воріт. Вони, ймовірно, вели до якогось головного виходу. Але хто ж мене просто так відпустить?

Ні, мені спершу треба було оглянути територію. Тож я пройшла вздовж доріжки, але звернула, щойно вона повела ближче до виходу. Моєю метою був простір за невисоким тисом. Завширшки не більше метра, він явно не був призначений для ходьби. А отже, тут ніхто б не опинився.

Я швидко пірнула туди, попередньо переконавшись, що мене ніхто не бачив. Праворуч був щільний дерев’яний паркан із візерунком, на який ідеально було б видертися.

Втім, це в мене вийшло не одразу. Фізкультуру я регулярно прогулювала. Та й навряд чи такого навчала наша добра Ольга Валентинівна. 

На самому верху мені довелося зависнути і пригнутися. Вздовж дороги по той бік паркану ходила варта в металевих костюмах, схожих на обладунки, з вигравіюваними тваринами як гербом. У когось був тигр, у когось — слон. Я навіть леопарда побачила й подумала, що наші модниці верещали б від такої ідеї.

Через надмір чоловіків у формі втеча здалася менш легкою та ймовірною. Однак я розгледіла вихід з імператорського палацу — туди якраз більшість вартових і прямувала. До величезної триметрової стіни, обплетеної металевими шпилями, з вартовими, які снували самою верхівкою туди-сюди. Я ковтнула. Тут точно наложниць тримали, а не військовополонених?

У розпачі я скривилася. Якщо моя втеча й матиме хоч якісь примарні надії на успіх, то її треба ретельно спланувати. А спонтанний набіг дівчини на охорону… Має надто мізерні шанси на успіх.

Я вже хотіла перекинутися назад і стрибнути — та все ж піти через вихід лікарського крила, коли моє відчуття рівноваги та впевненості у власній граційності мене підвело. Спершу мене сильно перекосило в бік дороги. Схопитися за край паркану я банально не встигла — гравітація виявилася швидшою та спритнішою за мене, потягнувши мою шукаючу пригоди дупку просто до землі по той бік безпечної території.

Одне діло падати на травичку, і зовсім інше — на кам’яну доріжку, протоптану воїнами. Я вже готувалася гепнутися і набити кілька ґуль. З’явлюся з синцями до лікаря, буде за голову хапатися. Хай лікує! Я тут постраждала взагалі!

Проте чиїсь сильні руки схопили мене до того, як я встигла впасти.