1.2

Ми приїхали до Лос-Анджелеса три дні тому — я, мій тренер і моя основна команда підтримки. Чемпіонат із покеру перенесли на понеділок, тому ми пішли трохи повеселитися.

Що ж, повеселилися. Здається, я кудись влипла.

— Ей, мене хтось чує? — спробувала спочатку українською.

Хтозна, раптом мене хтось із наших вирішив розіграти? Відповіді не було, тому я прокашлялася і повторила вже англійською:

— Хеллоу? Кен самбаді хір мі?

Ніхто мене не хір. Ну або вдавав, що не хір. Я видихнула і спробувала зібратися. Нерви ще ніколи не допомагали перемагати — цього мене тренер із десяти років учив.

І так, формально я не могла грати в покер до повноліття, навіть у спортивний. Але тренуватися ж мені ніхто не забороняв?

Позаду почувся якийсь шум. Я заворушилася і спробувала висмикнути руки з мотузок, але лише сильніше втиснула їх у шкіру. Той, хто обмежив мої рухи, знав, що робив.

— О, ви вже прокинулися, голубонько? — до мене підійшов чоловік похилого віку з милим виглядом.

Його обличчя ідеально підійшло б для різдвяної реклами. Добрі очі, маленькі окуляри на носі, рот, укритий пухнастою бородою.

— Ар ю Санта Клаус? — чомусь ляпнула я.

— Санта… Що, голубонько? — перепитав він, а я напружилася.

Я перебуваю в старому будинку, та ще і якийсь дід стоїть над моїм зв’язаним тілом і про Санту жодного разу не чув… Ні, з ним точно щось не те.

О боже. До мене раптом дійшло. Цей дід і був моїм викрадачем?! Збоченець якийсь?! Я почала намагатися вирвати руки з мотузок трохи агресивніше.

— Айл скрим іф ю кам! — попереджувально видала йому.

І весь цей час зовсім не замислювалася, а якою, власне, мовою говорив сам дідок. Бо я його з легкістю розуміла — от тільки його слова аж ніяк не були схожі ні на українську, ні на англійську. Може, поляк? Мені казали, що польська дуже схожа на українську.

— Вочевидь, та настоянка ще діє на ваше сприйняття, — він похитав головою, — давайте я допоможу й розв’яжу вас. Тільки не битися, добре?

Я повільно кивнула. Нехай цей поляк думає, що кажу правду. А як розв’яже, то втечу до чортової бабусі.

— Що ж ви таке зробили, пані Мадлено, — хитав головою дідок.

Я взагалі-то Лена. Але, може, переплутав іноземне ім’я?

—… ви така юна і красива. Не можна пити беладону. Вам пощастило, що ви помилилися з дозуванням, і я встиг вас врятувати.

Він говорив і розв’язував мене, а я все намагалася оглянутися. Розеток у кімнаті не було. Ламп — теж. Жодної електрики взагалі, лише свічки та якісь лампи, схожі на китайські, — круглі й паперові.

Я закусила губу. Чортівня якась.

Сам дід був одягнений у вільний халат темно-синього крою із червоними вставками з боків. Й одяг цей був схожий на щось історичне. Він сказав, що врятував мене, тобто він лікар — але хіба лікарі не носять білу форму? І яку ще беладону я випила?

Останнє, що пам’ятаю — маргариту, і то безалкогольну.

Я спробувала відкинути всі думки і просто почати говорити з лікарем так, як мені здавалося правильним — якимось польсько-українським манером.

— Перепрошую, а де я? — видала я і побачила осяяне обличчя старого.

Тобто я таки вгадала. Поляк. Їх тут, в Америці, багато.

— Ви в лікувальному крилі, — кивнув він, нарешті розплутавши мої руки.

Я притиснула їх до себе й потерла.

— Якщо хочете залишитися тут ще на день чи два, я замовлю за вас слівце, — дід підморгнув мені й хижо облизнувся.

— Ні, дякую, — швидко відмовилася я, — я піду, дякую.

Я спробувала встати, але голова ще шуміла й паморочилася — мало не впала на підлогу. Дід підхопив мене за руку й майже одразу відпустив, ввічливо вклонившись. Відколи це поляки кланяються? Мені здавалося, так лише азійці роблять.

Але й це мене зовсім не збентежило — я відповіла йому ввічливим кивком. Просто подумала, що дивних людей скрізь можна знайти. І краще від них триматися подалі — тому я поспішила вислизнути геть крізь потерті двері. Думала, що дід за мною поженеться, але він залишився сидіти біля ліжка, де я щойно лежала.

Я ще раз обернулася в бік уже зачинених за мною дверей і похитала головою. В Америці кого тільки не зустрінеш.

Я йшла скрипучою дерев’яною підлогою і напружувалася дедалі більше, оскільки електрики все ще не було. Уздовж стін висіли свічники. Вікнами слугували паперові вставки в дерев’яних рамах.

Але на цьому етапі я лише продовжувала переконувати себе, що Америка — країна можливостей і різноманітних людей, які жили, як хотіли. Є релігійні секти чи громади, є ті, хто свідомо відмовився від благ сучасності. Може, я в таке місце й потрапила? Залишилося тільки швидко знайти телефон…

— О дідько, — вилаялася я і ляснула себе по одягу.

Одразу насупилася. Давно я ходжу в таких шовкових сукнях? І без кишень. Я оглянула себе з різних боків — сукня м’якого крою без зайвих приталених деталей вкривала мене від п’ят до середини ліктя. Декольте не було, хоча сама сукня запахувалася, як халат, на грудях.