Розділ 9

— Асько! Асько! Прокинься, прошу! — благав жіночий голос.

Ася розтулила очі й одразу ввімкнула світло, щоби побачити, хто її розбудив. Мозок надто гальмував, не міг упізнати голос нічної відвідувачки.

— Настя? Що трапилося?

Кузина була знервованою, витирала сльози та шморгала носом.

— Асько! Тебе добудитися — це ще те випробування! В Андрія вчепився кліщ! У мене зараз просто паніка почнеться! Я не можу!

— Господи, — видихнула Станіслава, — я вже думала, щось страшне трапилося.

— А хіба ні? Як його дістати? Я їх боюся страшенно! Навіть підійти до Безнадійного не можу. Рюмсо, на тебе одна надія. Усі вже сплять.

— Я взагалі то теж спала! — обурилася Ася, встаючи з ліжка.

— Але хто, як не ти? У тебе досвіду в цьому ділі ого-го!

— Гаразд, гаразд!

Андрій сидів на дивані. Здається, він облюбував це місце в домі, бо Ася бачила його там найчастіше. Мав такий вигляд, ніби йому взагалі було байдуже до того кліща. І на Асю поглянув так, що її серце удар пропустило. Дівчина підійшла, зупинилась над ним.

— Де? — суворим тоном запитала, точно лікарка.

— На шиї! — відповіла Настя замість нього. — Я краще піду! Не можу цього бачити!

За мить двері кімнати скрипнули, залишаючи Асю наодинці з Андрієм.

Нарешті вона могла сміливо роздивитися цього чоловіка. Обличчя було гарним, а його серйозний вираз додавав мужності. Карпенко, склавши руки на грудях, не зводив з дівчини очей, ніби чекав від неї першого кроку.

— Показуй!

Посвердливши її поглядом, Карпенко нахилив голову набік і провів пальцями по шиї, показуючи приблизне місце. Довелося сісти поряд, аби знайти шкідника. Близькість колишнього зводила з розуму. Ася забувала дихати, думати й узагалі було важко рухатися.

— Ось він, дрібний дуже. Сходжу за пінцетом.

Повернувшись за кілька хвилин, Ася знову сіла поряд з Андрієм, який так і завмер, схиливши голову вбік.

— Це боляче? — у його голосі відчувалася знервованість.

— Ні, — усміхнулася, — найімовірніше, ти нічого не відчуєш.

Їй довелося притулитися до нього, обпертися грудьми на передпліччя, аби добре бачити місце укусу. Але чим менше відстані між ними залишалося, тим більше перед очима все пливло. А що вже говорити про аромат парфумів, від якого неможливо було відгородитися? Ася поклала руку, в якій лежав пінцет, на плече хлопця, аби вона не тремтіла. Іншу навіщось примостила поряд, повиснувши на колишньому, розбудивши в собі всі ті почуття, які досі не прокидалися.

Хотілося більше доторкатися до Андрія, притулятися, обіймати. Хотілося поцілунків і пестощів. Як колись, майже до ранку. Хотілося відчути важкість його тіла і переплести пальці рук.

Не дихаючи, Ася швидко змусила себе зробити те, заради чого її покликали. Хоч і не хотілося переривати тілесний контакт, вона з жалем в душі відсунулася.

— Усе, — тихо сказала, раптом зніяковівши під пильним поглядом колишнього. — Потрібно обробити про всяк випадок, зараз повернуся.

Ася швидко пішла до ванної, де, першим ділом, позбулася кровопивці, відшукала в аптечці антисептик і тільки потім поглянула на свій відбиток у дзеркало. Щоки палали, ніби їх хто фарбами намастив, а в розширених до неможливого зіницях стояв блиск. Умилася холодною водою, наказала собі викинути з голови думки про чужого чоловіка, й пішла назад до вітальні. Швидко протерла місце укусу, де майже нічого видно не було, а потім зібралася йти. Однак Андрій зупинив її, вхопивши за руку.

— Асю...

У погляді Карпенка з’явилося якесь ледь вловне благання. Чого він хотів? Навіщо мучив? Легко вивільнила руку, але залишилася стояти над ним, дивлячись у сірі очі зверху.

— Поговорімо.

Стисла зуби й хитнула головою. Ні, тільки не тоді, коли їх можуть почути. І взагалі їй потрібно пережити лише кілька днів, а потім вона зникне звідси.

— Гаразд, — кивнув Андрій, мабуть, розтлумачивши її відповідь по-своєму. Більше він не дивився на Асю, його погляд опустився десь униз.— Тоді хоча б випий чаю зі мною. Останнім часом погано сплю.

Станіслава не рухалася. Їй дуже хотілося бути поряд із ним, але ж хіба вона могла зраджувати Настю? Хіба могла зробити боляче сестрі? Дівчина хотіла піти, але подумала, що нічого погано не станеться, якщо вони десять хвилин проведуть разом, розмовляючи, ніби познайомилися два дні тому. Зрештою, вони й були незнайомцями, адже Андрій зовні мало нагадував того хлопця з нестримним серцем, яким Ася його запам’ятала.

Карпенко сам робив чай, поки вона сиділа за столом і спостерігала, як він безпомилково знаходить спершу кружки, потім цукор і сам чай. Зелений. Асин улюблений.

Не вдавалося відвести погляду від його мужньої спини. Пригадувала, як іноді любила обійняти його ззаду міцно-міцно й притулитися щокою до теплого тіла.

— Ти ж без цукру п’єш? — перепитав, змусивши стрепенутися й відвести погляд.

— Так.

— Я пам’ятаю.