Розділ 8

Зранку в будинку нікого не було. Ася спокійно поснідала, подумки подякувала турботливій бабусі за їжу й написала Тарасові, щоб уточнити, куди всі поділися. Він відповів, що вони гуртом поїхали за новим телефоном для Насті, скоро повернуться. Ася за звичкою сіла у вітальні й почала грати в улюблену гру.

Першим у дім зайшов Андрій із пакетами. Ася мазнула по хлопцеві байдужим поглядом і повернулася до гри.

— Доброго ранку!

— Привіт, Безнадійний! Слухай, не подобається мені твоє прізвисько, воно тобі абсолютно не підходить, — глузливо сказала, щосили тицяючи по екрану смартфона, щоб ті кляті кульки швидше переміщалися з місця на місце, — треба нове дати. Як тобі «Божевільний»? Подобається?

— Ні...

— «Ненормальний»? «Скажений»? «Безумний»?

— Хто безумний? — пролунав голос Насті від дверей.

— Кажу, що вчорашній вечір мені безумно сподобався! — Ася повернулася до сестри й натягнула на обличчя широку усмішку. — Було класно. Може повторимо?

— Я не проти! Хвилиночку!

Настя швидко побігла до своєї кімнати, тим часом Андрій заніс пакети до кухні й, повернувшись, сів біля Асі. Всередині неї через його близькість все аж перевернулося, хоча між ними спокійно могла поміститися ще одна людина. 

Дівчина на хлопця не дивилася: не знайшлося достатньо сміливості.

— Мені подобається «Шалений», — тихо сказав він. І від того приємного оксамитового голосу аж мурашки тілом пробіглися.

— Сьогодні, значить, знову в кафешку підемо? — з’явилася Настя й упала між ними. З одного боку, Стасі хоч легше дихати стало, а з іншого —в неї немовби щось цінне забрали, від душі шматок відкраяли.

Сестра принесла з собою новенький смартфон, обгорнутий заводською плівкою, зі здоровенним екраном, але тонкий, як скибка хліба. І старий теж узяла, весь розбитий навіженою рукою Безнадійного. Скільки Ася пам’ятала сестру, та завжди захоплювалася ґаджетами. Був і зараз на її обличчі захват. Швидко знявши плівку, Настя радісно обкрутила смартфон з усіх боків.

— Ух! Дякую! — мабуть, то адресувалося Андрієві. — Він бомбезний!

— Чим би дитя не тішилося, — всміхнулася Ася.

— Аби не плакало! — закінчила за неї Настя, анітрохи не образившись. — Ой, скріпку забула для сім-карти. Андрію, у тебе, здається, біля ключів висіла.

— Так, є.

Карпенко заліз у кишеню джинсів, дістав звідти зв’язку ключів і дав Насті.

«І навіщо він їх із собою носить? — подумала Ася. — Хіба звичка...»

Вона спостерігала за тим, як Настя обережно дістає сім-картки зі старого телефона та засовує в новий, поклавши Андрієві ключі собі на коліна. Несподівано для самої себе погляд вхопився за дещо знайоме. Невеличкий брелочок-єнот. Старенький, місцями з облущеною фарбою, але досі неушкоджений, досі з ним. Якби Ася стояла, то земля під її ногами неодмінно поворухнулася б. Чому Карпенко до цього часу не позбувся його?

Поглянула на Андрія, але він зі знудженим виглядом спостерігав за діями Насті.

— Цікавий дармовис! — колишній одразу ж перевів на неї свій пронизливий погляд.

— Цей чи що? — уточнила Настя. — Єнот?

— Ага.

Давно вони так довго не дивилися одне одному в очі. Так жадібно, пригадуючи минуле, сумуючи за ним. Чогось Ася була впевнена, що Андрій поділяє її почуття. Чи лише хотіла в це вірити. Хіба він не помічає тієї напруги між ними? І чому Настя її не відчуває? Все було так складно, важко, боляче.

— Він старенький, але нагадує Андрієві про минулі часи, коли він ще вчився в універі, — відповіла Настя замість свого хлопця, продовжуючи возитися з телефоном. — Такий собі сувенірчик із минулого. До речі, в Аськи колись був справжній єнот. Не довго тільки. Сашко, наш дядько, подарував на Новий рік. Щоправда, між ними різниця дев’ять років, то він для Аськи, як брат. Ну а мені вже більше дядько, ми не настільки близькі. Нарешті! Увімкнувся! Такий приємний для очей екран.

Погляди Станіслави й Андрія досі були нерозривними. Поки Настя говорила, Ася знову закохувалась у сірі очі. І навіщо тільки мучила себе? Не зрозуміло. Мабуть, серцю треба було відчувати хоча б щось. Хоча би страждання. Це краще, ніж порожнеча.

— А куди подівся єнот? — спитав колишній.

— Я віддала Карпика колезі, коли почалася війна. З ним усе гаразд. Катерина Едуардівна ним натішитися не може.

— У-у-у, Дияволиця! — злісно мовила Настя, не відриваючись від нової іграшки. — Терпіти її не можу! Чоловіка їй треба, можливо, тоді не такою злою буде. Андрію, вона в тебе щось вела? Ти її знаєш?

— Ні.

— А Рюмса вела?

Колишні закохані дивилися одне на одного й не знали, що відповісти. Ася залюбки зізналася б, але що тоді? Як пояснити те, що вони вдавали, ніби не знайомі? Андрій теж не спішив відповідати.

— Думаю, я б запам’ятала його, — все ж мовила Ася, дивлячись в гарні сірі очі. — Піду до себе, щось мені зле.

Почувалася вона й справді паршиво. Спогади нахлинули з такою силою, що в голові паморочилося. Прилягла на ліжко, перебираючи в пам’яті кожну мить, так і заснула. А розбудила її бабуся. Довго гладила волосся любої внучки. Асі здавалося, що вона знову потрапила в дитинство, де не було ніяких турбот, крім того, чим себе зайняти. Хотілося туди повернутися, але сувора реальність тиснула на жінку, мов бетонна плита.