Розділ 1

П’ять років по тому. 

— Мамо, а що таке розбите серце? 

Усмішка русявого хлопчика була надто веселою для такого запитання.

— Це коли здоров’я, хоч у космос лети, а все одно отут… — тремтлива рука лягла на дитячі груди, — болить, наче ножем ріжуть.

Він дивився так, ніби все-все розуміє.

— А навіщо тато розбив тобі серце?

Зіниці зробилися такими великими, що стало неможливим розгледіти колір райдужок. Але вона й так знала, що вони темно-сірі.

— Він не хотів.

Сама не вірила в те, що сказала.

— А ти навіщо йому розбила серце?

Сірий погляд став украй сердитим, насупленим. Почуття провини здушило серце.

— Я не... — спробувала виправдатися, захитала головою.

— Ти винна! — закричала дитина, плачучи. — Винна! Ти! Твоя провина, що він зараз не з нами! Чому ти дозволила йому піти? Навіщо вигнала? Не пробачу! Не пробачу!

Маленькі ручки застукотіли кулачками об її ноги...

Раптово прокинувшись, Ася скрикнула та швидко звелася на ноги. Пітьма лякала, не давала дихати. У темноті все здавалося незнайомим, чужим. Спробувала знайти, де вмикається світло, й скинула щось на підлогу. Схоже, книгу. Коли ж, нарешті, настінний світильник осяяв кімнату, змогла спокійно видихнути. Вдома.

Точніше, у бабусі вдома. Але, відколи Ася оселилася тут, стала вважати цей будинок домівкою.

Мучила спрага, тому дівчина тихо пройшла на кухню, набрала в склянку води та сіла за невеличкий дерев’яний столик. Світло не вмикала, сподіваючись залишитися непоміченою.

Тихо цокала стрілка старого годинника, показуючи другу годину ночі. Ася знала, що після цього сновидіння лягати більше немає сенсу: однаково заснути після такого не вийде.

Ненароджена дитина снилася їй нечасто, але все ж, коли це траплялося, важкий тягар провини переслідував іще довго. 

Частіше у снах вона бачила жахіття війни. Згадувала пережите й не могла повірити в те, що все скінчилося. Жінка стала волонтером і жодного разу не пошкодувала про це, хоча шлях, який обрала, добряче змінив її.

Часто згадувала двадцять четверте лютого — перший день повномасштабного вторгнення. Ту паніку, страх, жужмом напхані у валізу речі. А потім їй зателефонував Жайворонок і повідомив, що йде добровольцем — інакше не може.

— Вибач, Асю, — сказав Петро тоді, — кіно скасовується. Сходимо, коли повернуся.

Саме в той момент дівчина зрозуміла, що повинна теж допомогти всім, кому тільки зможе.

— Не спиться? — почула за спиною голос. Спогади миттю сховались у найглибші закутки пам’яті.

За спиною з’явився Тарас, двоюрідний брат, і ввімкнув світло.

— Чогось ні, — усміхнулася зовсім без радості, повернувши обличчя до хлопця.

Тарасові через кілька днів виповниться двадцять п’ять. Як і Андрієві зараз. І чому кожен раз, дивлячись на брата, вона згадує єдине своє кохання?..

Поза тим, найбільше всі ці роки дратувала жалість в очах рідних. Вони здогадувалися, через що Асі довелося пройти, і кожен вважав своїм обов’язком запропонувати допомогу, в якій не було ніякої потреби. В дівчини все було в порядку!

От і Тарас дивився тепер на неї так, мовби от-от збирався втішити. Аби цього не сталося, Ася поставила зустрічне запитання:

— І в тебе сну нема?

— О, ні! Ти ж знаєш, я сплю міцно й довго. Настю з потяга їду забирати через годину. Не хочеш зі мною?

Тарас відчинив холодильник і дістав звідти бутерброд, який бабуся завбачливо приготувала улюбленому внукові.

— Ні, дякую, — захитала головою, — твоя дівчина мене ненавидить!

— Насправді це не так! — примружив очі. — Лише вважає нудною. І взагалі-то я мав на увазі сестру Настю. З її хлопцем.

Це ж треба було привести в сім’ю ще одну Настю, щоб уся рідня з розуму сходила, здогадуючись, кого Тарас має на увазі!

Цей хлопець, до слова, відверто недолюблює таємничого бойфренда своєї сестри, попри те, що майже нічого про нього не знає і навіть в очі ніколи не бачив, як і вся родина. Ася ж ставиться до цього байдуже: останні п’ять років її взагалі мало що цікавило по-справжньому.

— Думала, вона приїде в середу.

— Так уже середа, Асю.

— Справді? Час так швидко летить. Я й не помітила.

Тарас уже доїв бутерброд і, помивши за собою тарілку, зупинився навпроти дівчини.

— Асю, тобі не здається, що пора повертатися до життя? Скільки ти ще збираєшся хандрити?

Завжди яскраво-блакитні очі брата дивилися вимогливо. Настільки, що десь глибоко в душі жінку почала колупати совість.

— Я не хандрю, — огризнулася, ховаючи погляд, — просто...