Глава 17.2.

Сьогодні, тобто в суботу, в мене перша офіційна самостійна вилазка до міста. Щоб це не було навіть трохи підозріло, довелося декілька разів ходити разом з Женев'євою магазинами. Але воно того коштувало, до того ж наше пересування ніхто не обмежував. Тепер я спокійно можу гуляти містом, роблячи вигляд, що мені дуже воно сподобалося. Хоча, напевно це правда. Саме місто дуже гарне, ним дуже приємно та спокійно просто гуляти. Бажано ні про що серйозне не думати в процесі ще, але це точно не в моєму випадку.

— Куди це ти зібралася? — застрибнула Моміль на тумбу поряд з дзеркалом, біля якого я стояла.

— Просто погуляти, не можна ж цілими днями сидіти тут та покращувати свої магічні здібності, — знизала я безтурботно плечами.

— А я думала, що студенти саме цим і повинні займатися взагалі-то, — я так і не зрозуміла це вона з докором мені сказала чи дійсно не впевнена в цьому твердженні.

— А я й не в академії зараз, а це значить, що поки що студентка лише на словах, — я підійшла до неї та легенько клацнула по її носу.

— Ге-е-ей, це що за рукоприкладство?! — обурилась білка, — А можна з тобою?

Я вже схопила свій плащ та стояла в дверях.

— Вибач, але цього разу я хотіла б провести час насамоті, — та швидко зачинила двері, щоб в рудої не виникло нових питань.

Зустріч повинна була відбутися у деякому особливому місці, що належало моєму дядькові. Коли я спитала про те, чи не вистежить нас там де Брієнн, Сертер відповів, що де-де, а тут проблем не повинно виникнути. Ну, а мені лишається тільки повірити йому на слово. Дядько стосовно Світлого королівства точно знає більше ніж я.

Після не дуже тривалого, але виматуючого бродіння Чармівілем, треба ж було ретельно замісти сліди та зробити "прогулянку" максимально правдоподібною, я дійшла до потрібної мені адреси. Яка виявилась в самому центрі міста. Вхід був або лише для своїх, або для особливих гостей дядька та знаходився зі сторони непомітного провулка.

Виконавши особливий шифр з постукування по дверях, я пошепки назвала пароль:

— Чарівний троль, — двері одразу відчинилися.

Я вже питала Сертера, чому пароль саме такий, але він на це лише загадково посміхався. Не хоче казати та й все.

У не дуже великому кафе зараз було мало народу, переважно всі сиділи своїми окремими компаніями. А дядька я побачила одразу, на цей раз він був в своєму улюбленому образі, але не в справжньому, хоча хто зна. Батько впевнений, що це не справжня зовнішність Сертера. Справа в тому, що у мого дядька є особливий дар, він не просто дуже талановитий ілюзіоніст, офіційній магічній науці навіть не відомі такі здібності. Дядько будь-де, будь-коли може перетворитися у будь-що, навіть якщо його магічний резерв майже порожній. Він цим постійно користується, а про його справжню зовнішність вже ходять легенди, тому що її не бачив навіть мій батько.

Ось і зараз він був в своєму кращому амплуа, з золотим волоссям, м'якими рисами обличчя, блакитними очима та чарівною усмішкою, яка вже полонила не одну сотню жінок.

— Привіт, ну сідай, племіннице.

Він передав мені, як і домовлялися, усі необхідні та добре замасковані артефакти, але які б не пройшли перевірку.

— І дещо ще, справжньому... — він зробив коротку паузу, схоже демонстративно намагаючись згадати ім'я справжнього поштаря, — Петеру Мілені це мабуть більше не знадобитися, - він криво всміхнувся, - а я йду у відпустку і нарешті залишаю ці "чудові" - останнє було сказано з неприкритим знущанням, - краї. Тож, тобі це буде більш в нагоді, ніж мені.

Сертер протягнув мені достатньо важкий та об'ємний мішечок з монетами, які він отримав за участь в порятунку життя Його Високості.